Читать онлайн книгу "Лише час підкаже"

Лише час пiдкаже
Джеффрi Арчер


БестХронiки Клiфтона #1
Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать досить неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали, благодiйник, лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя, людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що створив понад 20 книжок. У видавництвi «Фолiо» 2019 року вийшов друком роман письменника «Каiн i Авель».

«Лише час пiдкаже» (2011) – перша книга серii «Хронiки Клiфтона», сiмейноi саги, що розповiдае про життя кiлькох поколiнь однiеi родини, головний герой якоi – Гаррi Клiфтон. Син простого робiтника бристольських докiв, що загинув через нещасний випадок, Гаррi завдяки своему ангельському голосу i допомозi друзiв та рiдних стае учнем елiтноi школи, потiм – студентом престижного коледжу й нарештi, змушений тiкати вiд примх долi, – людиною з чужим iм’ям i чужою батькiвщиною на iншому континентi…

Продовження iсторii Гаррi Клiфтона читайте в романi «Грiхи батькiв».





Джеффрi Арчер

Лише час пiдкаже



Jeffrey Archer

Only Time Will Tell Copyright



© 2011 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019



* * *







Мейзi Клiфтон

1919





Пролог


Ця iсторiя нiколи не була б написана, якби я не завагiтнiла. Майте на увазi, що я планувала втратити цноту в тiй поiздцi до Вестон-Сюпер-Маре, але з iншим чоловiком.

Артур Клiфтон народився на Стiлл-Гаус-лейн, як i я; навiть ходив до того ж навчального закладу, що я, – Меррiвудськоi початковоi школи, але через те, що я була на два роки молодшою за нього, вiн навiть не здогадувався, що я взагалi iсную. Усi дiвчата в моему класi шаленiли вiд нього – i не лише тому, що хлопець був капiтаном шкiльноi футбольноi команди.

І хоча Артур зроду не виявляв до мене якогось особливого зацiкавлення, коли я навчалася у школi, та невдовзi пiсля того як вiн повернувся iз Захiдного фронту, все змiнилося. Я навiть не впевнена, що вiн второпав, хто я така, коли запросив мене на танцi одного суботнього вечора до «Пале», але, якщо бути справедливою, менi й самiй довелося двiчi впевнитись, щоб його впiзнати, бо вiн вiдпустив собi вуса, а волосся зачiсував, як Рональд Колмен[1 - Рональд Колмен (1891–1958) – англiйський актор, популярний у 1930—1940-х рр. Здобув кiнопремiю «Оскар» за найкращу чоловiчу роль у фiльмi «Подвiйне життя» (1947), а також був номiнований на цю нагороду за ролi у фiльмах «Бульдог Драммонд» (1929) i «Випадковi жнива» (1942).]. Того вечора вiн не дивився на жодну iншу дiвчину, окрiм мене, та коли ми танцювали останнiй вальс, я вже напевне знала, що це – лише питання часу, коли вiн попросить мене вийти за нього замiж.

Артур тримав мене за руку по дорозi додому, а коли пiдiйшли до вхiдних дверей, спробував мене поцiлувати. Я вiдсахнулася. Адже преподобний Воттс часто мене напучував, що треба залишатися чистою аж до того дня, коли вийду замiж, а панна Мандей, наша регентка, попередила мене, що чоловiки хочуть вiд дiвчат лише одного, а коли це отримають, то швидко втрачають до них iнтерес. Я часто питала себе, а чи панна Мандей не казала це, виходячи з власного досвiду.

Наступноi суботи Артур запросив мене до кiнотеатру, щоб подивитися на Лiлiан Гiш у «Зламаних квiтах», i хоча я дозволила йому обiйняти себе за плечi, цiлувати все ж заборонила. Вiн i не пручався. Правду кажучи, Артур був тодi занадто сором’язливим.

Ще наступноi суботи я таки дозволила йому поцiлувати себе, але коли вiн спробував залiзти пiд блузку, вiдштовхнула нахабу.

І не дозволяла йому цього робити, доки не запропонував менi руку i серце, купив обручку, а преподобний Воттс двiчi не оголосив про майбутнiй шлюб.

Мiй брат Стен сказав, що я була останньою незайманкою по наш бiк рiчки Ейвон, хоча пiдозрюю, що бiльшiсть цих завоювань лишалися тiльки в його свiдомостi. Тим не менш, я вирiшила: вже настав час, i буде краще, коли це станеться пiд час поiздки до Вестон-Сюпер-Маре з чоловiком, за якого я збираюся вийти замiж через кiлька тижнiв.

Проте щойно Артур i Стен зiйшли з автобуса, вони одразу ж подалися до найближчого пабу. Я ж увесь останнiй мiсяць витратила на планування цього моменту. Тому коли вийшла на вулицю, як справжня панночка, була вже готова на все.

Я пiшла до пристанi, почуваючись достатньо впевнено, аж тут усвiдомила, що хтось iде за мною назирцi. Я озирнулася i вельми здивувалася, коли побачила, хто це. Чоловiк наздогнав мене i запитав, чи я сама.

– Атож, – вiдповiла я, усвiдомлюючи, що до цього часу Артур уже взявся за третю пiнту.

Коли вiн поклав руку на моi сiдницi, я мала б утелющити йому в писок, але з кiлькох причин не стала цього робити. Почнiмо з того, що я задумалася про переваги iнтиму з кимось, кого я, ймовiрно, бiльше нiколи не зустрiну. І маю зiзнатися: менi сподобалися його залицяння.

До того часу як Артур i Стен мали б замахнутися на свою восьму пiнту, вiн забронював для нас гостьовий будиночок бiля моря. Схоже, що там правили спецiальний тариф для вiдвiдувачiв, якi не планували ночувати. Вiн став цiлувати мене iще до того, як ми опинилися всерединi, а щойно дверi спальнi зачинилися, взявся шпарко розстiбати гудзики на моiй блузцi. Вочевидь, робив це не вперше. Я навiть упевнена, що була далеко не першою дiвчиною, яку вiн затягнув до лiжка. Інакше звiдки вiн мiг знати про спецiальнi цiни?

Мушу зiзнатися: я зовсiм не очiкувала, що все станеться так швидко. Коли вiн скiнчив, я зникла у ваннiй, а вiн сидiв на краечку лiжка та курив цигарку. «Може, вдруге буде краще», – подумала я.

Але коли повернулася до кiмнати, то його вже як корова язиком злизала. Маю зiзнатися, що була розчарована.

Я, можливо, вiдчула бiльшу провину за те, що зрадила Артура, якби вiн не виблював на мою спiдницю на зворотному шляху до Бристоля.

Наступного дня я розповiла мамi, що сталося, не приховуючи, хто був тим хлопцем. Адже вона з ним усе одно не зналася i навряд чи зустрiнеться. Мама сказала, щоб я стулила пельку, позаяк не хотiла скасовувати весiлля, i навiть якщо я виявлюся вагiтною, нiхто нi про що не здогадаеться, адже ми з Артуром поберемося iще до того часу, як хтось помiтить змiни в моему органiзмi.




Гаррi Клiфтон

1920–1933





1


Менi сказали, що мого батька вбили на вiйнi.

Щоразу, коли я розпитував маму про його смерть, вона не казала нiчого, окрiм того, що вiн служив у Королiвському Глостерширському полку i його вбили у боях на Захiдному фронтi усього за кiлька днiв до укладення перемир’я. Бабуся ж розповiдала, що мiй батько був хоробрим чоловiком, i коли ми якось залишилися самi в будинку, вона показала менi його медалi. Мiй дiдусь рiдко пропонував почути свою думку про будь-що, але вiн i глухим був як пень, тому, можливо, навiть не почув цього запитання. Єдиним iншим чоловiком у родинi, якого я запам’ятав, був мiй дядько Стен, котрий зазвичай сидiв на чолi столу за снiданком. Коли вiн виходив щоранку, я здебiльшого напрошувався прогулятися з ним до мiських докiв, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалi, був сповнений пригод. Торговельнi кораблi, що прибували з далеких земель, розвантажували зi своiх трюмiв рис, цукор, банани, джут i багато iнших речей, про якi я зроду навiть не чув. Пiсля того як трюми порожнiли, iх завантажували сiллю, яблуками, оловом i навiть вугiллям (його я любив найменше, бо воно одразу виказувало, де я вештався весь день, i дратувало мою матiр). А потiм кораблi знов зникали у невiдомiй далечинi.

Менi завжди хотiлося допомагати дядьковi Стеновi розвантажувати якийсь корабель, що пришвартувався вранцi, але вiн лише реготав i промовляв:

– На все свiй час, хлопче.

Це не могло статися швидко для мене, але без жодного попередження в обставини втрутилася школа.

Коли менi виповнилося шiсть рокiв, мене вiдправили до Меррiвудськоi початковоi школи, хоча я вважав, що це марна трата часу. Який був сенс вiд школи, коли все, що менi потрiбно, я мiг дiзнатися в доках? Наступного дня я б туди й не пiшов, якби моя мати не затягнула мене до самоi брами, лишила там i повернулася аж о четвертiй пополуднi, щоб забрати додому.

Я не здогадувався, що в мами е й iншi плани на мое майбутне, якi не передбачають мого залучення до роботи дядька Стена в порту. Коли мама лишала мене щоранку бiля брами, я стовбичив на подвiр’i, доки вона не зникала з поля зору, а тодi мчав до докiв. Я стежив, аби завжди вчасно повернутися до ворiт школи, коли мама приходила забирати мене. Дорогою додому я розповiдав iй усе, що буцiмто робив у школi того дня. Я добре вмiв плести небилицi, але незабаром вона виявила, що всi моi оповiдки – вигадка.

Один чи двое хлопцiв з моеi школи також зависали на доках, але я тримався вiд них подалi. Вони були старшими та дебелiшими за мене i не проминали нагоди дати менi стусана, якщо я траплявся iм на очi. Менi також доводилося остерiгатися й пана Гаскiнса, головного прораба, бо щоразу той, заскочивши мене, як сам любив казати, давав менi копняка та погрожував:

– Якщо iще раз побачу, що ти тут вештаешся, лобуряко, то все розкажу директору.

Інодi Гаскiнс вирiшував, що бачив мене аж занадто часто i повiдомляв-таки про це директоровi, який перiщив мене паском, перш нiж вiдправити назад у клас. Мiй класний керiвник, пан Голкомб, нiколи не нарiкав, якщо я не з’являвся на його заняття, але вiн був занадто м’яким. Щоразу, коли мама з’ясовувала, що я прогуляв уроки, вона не могла приховати свiй гнiв i тиждень не видавала менi моi пiвпеннi на особистi потреби. Але, незважаючи на випадковi лупцювання старших хлопцiв, регулярнi екзекуцii директора та втрату кишенькових грошей, я не мiг опиратися звабi докiв.

Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався бiля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Вiн мешкав у занедбаному залiзничному вагонi на краю забудов. Дядько Стен радив менi триматися подалi вiд Старого Джека, адже той начебто дурний i брудний старий волоцюга. Та вiн не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навiть чистiшим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що вiн також не був i дурним.

Пiсля обiду я доiв канапку з пастою «Мармiт»[2 - «Мармiт» – харчова паста з екстракту дрiжджiв, побiчного продукту пивоварiння, що трохи нагадуе соевий соус.] дядька Стена, догриз його яблуко й ковтнув пива, вiдтак вирiшив повернутися до школи якраз до початку футбольного матчу: едине, що мене цiкавило в школi. Зрештою, пiсля закiнчення школи я намiрявся стати капiтаном бристольськоi команди або збудувати корабель, який мiг би обiйти весь свiт. Якби пан Голкомб тримав язика на припонi i не виказав мене директору, я мiг би цiлими днями волочитися, уникаючи вугiльних барж, i повертатися до шкiльних ворiт на четверту годину щодня, i моя мати нiколи б про це не дiзналася.


* * *

Кожноi другоi суботи дядько Стен брав мене на стадiон «Ештон-гейт», щоб спостерiгати за грою футболiстiв «Бристоль-сiтi». У недiлю вранцi мама тягнула мене до церкви Святого Рiздва, вiд чого я нiяк не мiг вiдкараскатися. Пiсля того як преподобний Воттс востанне всiх благословляв, я мчав до мiсця розваг, де приеднувався до своiх товаришiв у футбольнiй грi перед тим, як наставав час вирушати додому на обiд.

До того коли менi виповнилося сiм рокiв, кожному, хто знав хоча б щось про футбол, стало зрозумiло, що менi зроду не потрапити навiть до шкiльноi команди, не кажучи вже про капiтанство у «Бристоль-сiтi». Проте саме тодi я виявив, що Бог зробив менi один маленький дарунок, i вiн не крився в моiх ногах.

Ранiше я не помiчав, що кожен, хто сiдав бiля мене в церквi в недiлю вранцi, переставав спiвати, щойно я вiдкривав рота. Я б i не подумав про це, якби мама не запропонувала менi вступити до хору. Я зневажливо розсмiявся. Адже всi знали, що хор був лише для дiвчаток i маминих синочкiв. Я б поховав цю iдею, якби преподобний Воттс не повiдомив менi, що хлопцям платять один пеннi за похорон i два – за весiлля. Так я отримав свiй перший корупцiйний досвiд. Але навiть пiсля того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирiшив поставити на моему шляху заваду в особi панни Елеонори Е. Мандей.

Я нiколи й не зустрiв би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зрiст усього п’ять футiв i три дюйми i виглядала так, нiби ii може здути мiцнiший порив вiтру, нiхто не намагався здерти з неi лахи. У мене навiть з’явилося вiдчуття, що навiть дiдько злякався б панну Мандей, а преподобний Воттс – i поготiв.

Я погодився на прослуховування, але не ранiше, нiж моя мама вручила менi мою мiсячну суму кишенькових грошей. Наступноi недiлi я стояв у черзi з гуртом iнших хлопцiв i чекав, коли мене закличуть.

– Ви завжди будете приходити на репетицii вчасно, – навчала панна Мандей, зосередивши на менi пильний погляд.

Я зухвало поглянув на неi.

– Ви нiколи не будете говорити, якщо вас не просять.

Я якось зумiв промовчати.

– А пiд час служби ви завжди будете уважнi.

Я неохоче кивнув. А тодi Бог благословив ii запропонувати менi варiант.

– Але найважливiше, – заявила вона, взявши руки в боки, – упродовж дванадцятьох тижнiв вам доведеться продемонструвати свое умiння читати та писати, щоб я могла упевнитись, що ви можете вивчити новий гiмн або незнайомий псалом.

Я втiшився, що зупинився вже на першiй перешкодi. Але, як виявилося, панна Елiнор Е. Мандей легко не здавалася.

– Яку частину ви вибрали для спiву, дитино? – поцiкавилася вона, коли черга дiйшла до мене.

– Я нiчого не вибрав, – заявив я.

Регентка розгорнула книгу гiмнiв, передала ii менi, а сама сiла за пiанiно. Я всмiхнувся при думцi, що, можливо, менi ще вдасться потрапити на другий тайм нашого щонедiльного футбольного матчу. Вона взялася грати якусь знайому мелодiю, i коли я побачив, як моя мама злякано зиркае на мене з першого ряду, то вирiшив, що краще зробити все, аби вона була б щасливою.

– «Усе яскраво i красиво, iстоти всi великi та малi, а речi мудрi i прекраснi…»[3 - Церковний гiмн, написаний 1848 року iрландським поетом Сесiлом Френсiсом Александром (1818–1895).]

Посмiшка з’явилася на обличчi панни Мандей задовго до того, як я дiйшов до «Господь Бог створив iх усiх».

– Як вас звати, дитино? – запитала вона.

– Гаррi Клiфтон, панно.

– Гаррi Клiфтон, ви будете приходити на репетицii хору по понедiлках, середах i п’ятницях о шостiй. – Вона поглянула на хлопця, який стояв за мною, i сказала:

– Наступний!

Я пообiцяв мамi, що вчасно прийду на першу репетицiю хору, хоча й знав, що вона ж буде й останньою, позаяк панна Мандей дуже скоро дiзнаеться, що я не вмiю анi читати, анi писати. І вона стала б останньою, якби для тих, хто слухав, не було очевидним, що мiй спiв був вищого гатунку, нiж у будь-якого iншого хориста. І справдi, коли я розтуляв рота, всi замовкали, кидали на мене в церквi захопленi погляди, навiть iз благоговiнням, якого я вiдчайдушно прагнув на футбольному полi. Однак панна Мандей вдала, що нiчого не помiтила.

Пiсля того як вона нас вiдпустила, я не пiшов додому, а шугонув до докiв, аби запитати в пана Коломазя, що робити з тим, що я не вмiю читати й писати. Я уважно вислухав пораду стариганя, наступного дня повернувся до школи i зайняв свое мiсце у класi пана Голкомба.

Учитель не мiг приховати свого здивування, коли побачив, як я всiвся у першому ряду, але iще бiльше зачудувався, коли я вперше в життi звернув увагу на вранiшнiй урок.

Пан Голкомб узявся навчати мене абетки, i вже за кiлька днiв я мiг написати всi двадцять шiсть лiтер, хоча й не завжди в правильному порядку. Моя мама допомагала б менi, коли я повертався додому вдень, але, як i всi iншi члени нашоi родини, вона також не вмiла анi читати, анi писати.

Дядько Стен якось примудрявся надряпати свiй пiдпис, i хоча вiн мiг сказати, яка рiзниця мiж пачками цигарок «Вiллс стар» i «Вайлд вудбайнз», я був на сто вiдсоткiв впевнений, що насправдi напис на етикетцi прочитати вiн не мiг. Незважаючи на його недоречне бурчання, я писав лiтери абетки на будь-якому шматку паперу чи картону, який тiльки мiг знайти. Дядько Стен, здаеться, не помiчав, що подерта газета у вбиральнi завжди була обписана.

Пiсля того як я освоiв абетку, пан Голкомб познайомив мене з кiлькома простими словами, як-от «собака», «кiшка», «мама» i «тато». Саме тодi я вперше запитав його про свого батька, сподiваючись, що вiн зможе хоч щось розповiсти про нього. Адже вчитель, здавалося, мав би знати все. Але вiн дуже здивувався, що я так мало знаю про свого батька. За тиждень вiн написав для мене перше слово з чотирьох лiтер на дошцi: «клас», а потiм i з п’ятьох – «школа», i з шiстьох – «книжка». До кiнця мiсяця я вже мiг написати перше речення: «Десь чув, що той фраер привiз iхньому царю грильяж та класну шубу з пiр’я гави», в якому, як зазначав пан Голкомб, мiстилася кожна лiтера абетки. Я перевiрив i виявив, що вiн мае рацiю.

До кiнця визначеного термiну я вже мiг написати «гiмн», «псалом» i навiть «хорал», хоча пан Голкомб i далi нагадував менi, що треба вимовляти не всi написанi лiтери. Але потiм ми розiйшлися на вакацii, i я став хвилюватися, що не зможу впоратися з вимогами панни Мандей без допомоги пана Голкомба. І так, мабуть, i сталося б, якби мiсце вчителя не зайняв Старий Джек.


* * *

У п’ятницю ввечерi я прийшов на репетицiю хору на пiвгодини ранiше, адже знав, що менi доведеться пройти iще одне прослуховування, аби залишитись у хорi. Я сидiв мовчки на лавi в марнiй надii, що панна Мандей вiзьме когось iншого iще до того, як викличе мене.

Перше випробування я пройшов, як казала панна Мандей, блискуче. Нас усiх попросили прочитати «Господню молитву». Для мене це не було проблемою, бо я знав ii напам’ять, адже моя мама щовечора уклякала бiля мого лiжка й повторювала знайомi слова, перш нiж вкрити мене ковдрою. Проте наступне завдання панни Мандей виявилося набагато складнiшим.

Тепер, наприкiнцi другого мiсяця наших занять, вiд нас очiкували, що ми гучно читатимемо псалом перед усiм хором. Я вибрав сто двадцять перший псалом, який також знав напам’ять, бо часто спiвав його в минулому. «Своi очi я зводжу на гори, звiдки прийде менi допомога»[4 - Переклад Івана Огiенка.]. Я мiг хiба сподiватися, що допомога прийде саме вiд Господа. Хоча менi й вдалося розгорнути книгу псалмiв на правильнiй сторiнцi, позаяк я уже навчився рахувати вiд одного до сотнi, я боявся, що панна Мандей усе ж второпае, що я не стежу в кожному куплетi рядок за рядком. Якщо вона щось i запiдозрила, то себе не видала, тому я лишився на хорах iще на мiсяць, тодi як двiйко iнших негiдникiв – це ii слово, бо я не знав, що воно означае, поки не запитав пана Голкомба наступного дня, – вигнали до решти громади.

Коли ж настав час вiдбути трете й останне випробування, я був уже до нього готовий. Панна Мандей попросила усiх, хто залишився, виписати десять заповiдей у правильному порядку, не звертаючись до книги «Вихiд». Регентка заплющила очi на те, що я написав «крадiжку» до «вбивства», не змiг написати «перелюб» i, звiсно, не знав, що це означае. Лише пiсля того як iще двох негiдникiв витурили навiть за меншi злочини, я збагнув, наскiльки винятковим мав бути мiй голос.

Першоi недiлi посту панна Мандей оголосила, що вибрала трьох нових дискантiв, або «маленьких янголяток», як преподобний Ватт звик про нас казати, якi приеднаються до ii хору, а решту вiдкинули за вчинення таких непростимих грiхiв, як балаканина пiд час проповiдi, смоктання льодяникiв i, як у випадку двох хлопцiв, гра в каштани пiд час «Пiснi Симеона».

Наступноi недiлi я одягнув довгу синю рясу з гофрованим бiлим комiром. Тiльки менi дозволили надiти на шию бронзовий медальйон Богородицi, щоб продемонструвати, що мене обрали солiстом. Я хотiв би гордо носити медальйон удома i навiть до школи вдягати, щоб похизуватися перед iншими хлопцями, але панна Мандей вiдбирала його пiсля кожноi служби.

У недiлю я переносився в iнший свiт, але боявся, що це не зможе тривати вiчно.




2


Коли дядько Стен вранцi вставав, йому завжди вдавалося розбудити всю родину. Нiхто не скаржився, оскiльки чоловiк був годувальником сiм’i, i в будь-якому разi вiн був дешевшим i надiйнiшим, нiж будильник.

Перший гамiр, який чув Гаррi: траснули дверi спальнi. За цим тупотiв дядько, вiн човгав скрипучою дерев’яною пiдлогою, спускався сходами й вивалювався у коридор. Потiм ляскали iншi дверi, i дядько зникав у вбиральнi. Якщо хтось iще спав, то хлюпання води, коли дядько Стен тягнув за ланцюжок, а потiм iще двiчi трахкання дверима, перш нiж вiн повертався в спальню, нагадувало, що Стен розраховуе побачити свiй снiданок на столi, коли увiйде на кухню. Лише суботнiми вечорами вiн умивався та голився перед тим, як вирушати в «Пале» або в «Одеон», куди вiн учащав. А ванну приймав чотири рази на рiк – на початку кожного кварталу. Зате нiхто не звинувачував Стена, що той витрачае на мило своi важко заробленi грошi.

Мейзi, мама Гаррi, вставала наступною, вистрибуючи з лiжка за кiлька хвилин пiсля першого зачиняння дверей. До того часу, як Стен виходив iз убиральнi, на плитi вже стояв баняк iз кашею. Бабуся долучалася вже незабаром i складала доньцi компанiю на кухнi iще до того, як Стен займав свое мiсце на чолi столу.

Гаррi треба було зiйти вниз упродовж п’яти хвилин пiсля першого зачиняння дверей, якщо вiн сподiвався отримати хоч якийсь снiданок. Останнiм, хто прибував на кухню, був дiдусь, який був такий глухий, що йому единому вдавалося проспати весь ранковий ритуал Стена. Цей розклад у побутi Клiфтонiв зроду не змiнювався. Коли е лише одна вбиральня, одна раковина й один рушник на всiх, порядок стае необхiднiстю.

До того часу як Гаррi хлюпав в обличчя холодною водою, його мати вже подавала снiданок на кухнi: два грубо нарiзаних куснi хлiба, намащенi смальцем для Стена, i чотири тоненькi скибочки – для решти членiв сiм’i, пiдсмаженi – якщо в лантусi, що наповнювали по понедiлках, залишалося трохи вугiлля. Коли Стен доiдав свою кашу, Гаррi дозволялось вилизати миску.

Великий брунатний чайник iз чаем завжди заварювали на плитi, i бабуся розливала напiй у рiзноманiтнi горнятка через посрiблене вiкторiанське ситечко для чаю, яке успадкувала вiд своеi матерi. На той час, як iншi члени сiм’i сьорбали несолодкий чай, бо цукор був лише для особливих днiв та свят, Стен вiдкорковував свою першу пляшку пива, яку зазвичай випивав одним ковтком. Потiм вiн пiдiймався з-за столу i гучно вiдригував перед тим, як прихопити з собою пакунок з обiдом, який бабуся готувала ще до снiданку: двi канапки з «Мармiтом», ковбаса, яблуко, двi пляшки пива та згорток iз п’ятьма цигарками.

Щойно Стен вирушав до докiв, усi одразу ж затiвали бесiду.

Бабуся завжди хотiла дiзнатися, хто вiдвiдував цукерню, в якiй ii донька працювала офiцiанткою: що iли, що пили, де сидiли; рецепти страв, якi готували на плитi в кухнi, освiтленiй електричними жарiвками, якi не залишали пiсля себе воскового слiду, не кажучи вже про клiентiв, котрi iнодi залишали три пенси на чай, якими Мейзi доводилося дiлитися з кухарем.

Мейзi бiльше прагнула дiзнатися, що Гаррi робив у школi минулого дня. Вона вимагала щоденного звiту, який, здавалося, зовсiм не цiкавив бабуню, можливо, тому, що вона нiколи не ходила до школи. Хоча вона зроду i в цукернi не була.

Дiдусь рiдко щось коментував, адже пiсля чотирьох рокiв заряджання та розряджання артилерiйськоi гармати – вранцi, опiвднi й уночi – став таким глухим, що йому лишалося вдовольнятися, спостерiгаючи, як ворушаться губи, i час вiд часу кивати. У когось стороннього могло скластися враження, що вiн не сповна розуму, але решта сiм’i знала, що це далеко не так.

Ранковий родинний ритуал змiнювався лише у вихiднi. У суботу Гаррi виходив iз кухнi зi своiм дядьком, завжди тримаючись на крок позаду, коли прямував до докiв. У недiлю мама Гаррi супроводжувала сина до церкви Святого Рiздва, де на лавi у третьому ряду захоплювалася променями слави солiста хору.

Але сьогоднi була субота. Упродовж двадцяти хвилин марширування до причалу Гаррi нiколи не розтуляв уста, якщо дядько не звертався до нього. Щоразу, коли вiн це робив, то неодмiнно повторював ту ж балачку, що й попередньоi суботи.

– Коли ти вже нарештi кинеш ту школу i вiзьмешся за роботу, юначе?

Таким завжди було заклинання дядька Стена.

– Цього не дозволять зробити, доки менi не виповниться чотирнадцять, – нагадав йому Гаррi. – Такий закон.

– Напрочуд дурний закон, якщо хтось запитав би мою думку. Я кинув школу i став працювати в доках ще до того, як менi виповнилося дванадцять рокiв, – оголосив Стен, так нiби Гаррi ранiше зроду не чув цiеi глибокоi думки.

Гаррi не квапився вiдповiдати, оскiльки вiн уже знав, яким буде наступне речення його дядька.

– А також записався в армiю Кiтченера[5 - Герберт Кiтченер (1850–1916) – британський фельдмаршал i вiйськовий мiнiстр. Загинув на крейсерi «Гемпшир», який пiдiрвався на мiнi, встановленiй нiмецьким пiдводним човном U-75.] iще до свого сiмнадцятого дня народження.

– Розкажiть менi про вiйну, дядьку Стен, – просив Гаррi, усвiдомлюючи, що це займе чоловiка на кiлька сотень ярдiв.

– Ми з твоiм татом приедналися до Королiвського Глостерширського полку в один i той же день, – базiкав Стен, торкаючись картуза, нiби вiддаючи честь далекому спогаду. – Пiсля дванадцятьох тижнiв базового вишколу в казармах Таунтона нас вiдправили пiд Іпр воювати з бошами. Коли ми дiсталися туди, то переважно ховалися у загиджених пацюками шанцях, чекаючи, аби якийсь вилупок офiцер нам наказав, що за сигналом сурмача маемо вибиратися нагору, прилаштовувати багнети та стрiляти з гвинтiвок, бо ми атакуемо ворожi позицii.

Пiсля цього наставала пауза, пiсля якоi Стен додавав:

– Я був одним iз щасливцiв. Бо повернувся додому з руками та ногами.

Гаррi мiг передбачити кожне його наступне слово, але йому залишалося тiльки мовчати.

– Ти просто собi не уявляеш, як тобi пощастило, хлопче. Я втратив двох братiв, твого дядька Рея i твого дядька Берта, а твiй батько не тiльки втратив брата, а й батька, твого iншого дiда, якого ти нiколи не бачив. Справжнiй чоловiк, який може вихилити пiнту пива швидше, нiж будь-який вантажник, котрого я будь-коли зустрiчав.

Якби Стен поглянув униз, то побачив би хлопчика, який губами повторюе його слова, але сьогоднi, на подив Гаррi, дядько Стен додав фразу, якоi зроду ранiше не промовляв:

– І твiй батько досi був би живий, якби командування мене послухалося.

Гаррi раптом нашорошив вуха. Смерть його батька завжди була предметом розмов пошепки й упiвголоса. Але дядько Стен затнувся, нiби втямив, що бовкнув зайвого. «Можливо, наступного тижня», – подумав Гаррi, нагнавши свого дядька i крокуючи з ним нога в ногу, нiби вони були двома вояками на парадi.

– Отже, з ким сьогоднi грае «Сiтi»? – поцiкавився Стен, повертаючись до сценарiю.

– З «Чарльтон атлетик», – вiдповiв Гаррi.

– Та вони – шевцi, а не футболiсти!

– Але минулого сезону вони нас розбили, – нагадав Гаррi дядьковi.

– Їм просто пощастило, якщо хтось захоче мене про це запитати, – вiдрубав Стен i знову стулив пельку.

Коли вони дiсталися до входу в порт, Стен зарееструвався, перш нiж вирушити на свое робоче мiсце, де працював iз гуртом iнших вантажникiв, жоден iз яких не мiг дозволити собi запiзнитися хоч на хвилину.

Безробiття перебувало тодi на найвищому рiвнi, а бiля брами завжди вешталося занадто багато молодикiв, готових зайняти вакантне мiсце. Гаррi не пiшов за своiм дядьком, адже знав, що коли попадеться на очi пану Гаскiнсу, то отримае по шиi, а потiм ще й копняка вiд дядька за те, що роздратував його. Замiсть цього вiн подався у протилежний бiк.

Насамперед суботнього ранку Гаррi навiдувався до Старого Джека Коломазя, який жив у залiзничному вагонi на iншому кiнцi верфi. Вiн нiколи не розповiдав Стеновi про цi вiзити, адже його дядько попереджав, що дiдугана треба уникати за будь-яку цiну.

– Та вiн ванну не приймав уже впродовж багатьох рокiв! – казав чоловiк, котрий мився лише раз на квартал, та й то лише пiсля того, як мати Гаррi скаржилася на сморiд.

Але цiкавiсть давно взяла гору, й одного ранку Гаррi пiдкрався до залiзничного вагона навкарачки, пiднявся i зазирнув у вiкно. Старигань сидiв на лавi першого класу й читав книжку.

Старий Джек озирнувся до приблуди i запросив:

– Заходь, хлопче.

Гаррi стрибнув униз i кинувся навтьоки, аж доки не дiстався до вхiдних дверей своеi оселi.

Наступноi суботи Гаррi знову пiдповз до вагона й зазирнув досередини. Старий Джек, здавалося, мiцно спав, але Гаррi почув, як той несподiвано запитав:

– Чому б тобi не зайти, хлопче? Я не кусаюся.

Гаррi натиснув на важку латунну клямку й обережно вiдчинив дверi, але досередини не зайшов. Вiн просто витрiщився на чоловiка, який сидiв посеред вагона. Важко було сказати, скiльки тому рокiв, адже його обличчя затуляла густа сива борода, через що дiдуган виглядав, як моряк на пачцi цигарок «Плеерз плiз». Але вiн дивився на Гаррi з теплом у своiх очах, чого зроду не демонстрував дядько Стен.

– Ви старий Джек Коломазь? – нарештi зважився запитати Гаррi.

– Так мене називають, – пiдтвердив старигань.

– А ви тут живете? – поцiкавився Гаррi, оглядаючи вагон i зупинивши погляд на стосику старих газет, що займав сидiння навпроти.

– Атож, – вiдповiв господар. – Це мое житло останнi двадцять рокiв. Чому б тобi не зачинити дверi й не присiсти, юначе?

Гаррi обмiркував пропозицiю, перш нiж вистрибнути з вагона i знову накивати п’ятами.

Ще наступноi суботи Гаррi прочинив дверi, але тримався за клямку, готовий кинутися навтьоки, якщо старигань хоча б м’язом ворухне. Якийсь час вони лупали один на одного очима, перш нiж Старий Джек запитав:

– Як вас звати?

– Гаррi.

– А в яку школу ви ходите?

– Я не ходжу до школи.

– Тодi що ви сподiваетесь робити у своему життi, юначе?

– Працюватиму зi своiм дядьком у доках, певна рiч, – вiдповiв Гаррi.

– Ви справдi хочете робити саме це? – на вгавав дiдуган.

– Чом би й нi? – сiпнувся Гаррi. – Гадаете, що я для цього недостатньо хороший?

– Ви аж занадто хороший, – вiдповiв Старий Джек. – Коли я був у вашому вiцi, – продовжував вiн, – то хотiв вступити до вiйська, i мiй батько так i не змiг щось сказати або вдiяти, аби завадити менi.

Іще цiлу годину Гаррi стояв, немов води у рот набравши, мiж тим Коломазь згадував доки, мiсто Бристоль i землi за морем, про якi вiн чув на уроках географii.

Наступноi ж суботи й усi iншi суботи Гаррi продовжував навiдувати Старого Джека Коломазя. Але вiн нiколи не казав про це своему дядьку чи матерi, остерiгаючись, що йому заборонять бачитися з його першим справжнiм товаришем.


* * *

Коли Гаррi постукав у дверi залiзничного вагона вранцi тiеi суботи, Старий Джек явно чекав гостей, бо його звичне помаранчеве яблуко лежало на сидiннi навпроти. Гаррi узяв його, вiдкусив i сiв.

– Спасибi, пане Коломазь, – подякував Гаррi, втираючи сiк iз пiдборiддя.

Вiн нiколи не питав, звiдки бралися яблука; це просто додавало таемничостi цьому великому чоловiковi.

Останнiй дуже вiдрiзнявся вiд дядька Стена, який повторював те, що знав, знову i знову, тодi як Старий Джек щотижня навчав Гаррi нових слiв, нових вражень i навiть нових свiтiв. Хлопець часто дивувався, чому пан Коломазь не став учителем, адже вiн, здавалося, знав навiть бiльше, нiж панна Мандей, i майже стiльки ж, скiльки пан Голкомб. Гаррi був упевнений, що пан Голкомб знае все, хоча той нiколи не вiдповiдав на жодне запитання, яке йому ставив Гаррi.

Старий Джек усмiхнувся гостевi, але не озвався, доки Гаррi не доiв свое яблуко i не викинув качан у вiкно.

– Що ви дiзналися у школi цього тижня такого, чого не знали тиждень тому? – запитав старигань.

– Пан Голкомб менi сказав, що е iншi краiни за морем, якi е частиною Британськоi iмперii, й усi вони коряться королевi.

– Вiн мае цiлковиту рацiю, – визнав Старий Джек. – А можете назвати хоч якусь iз цих краiн?

– Австралiя, Канада, Індiя, – хлопець завагався. – Й Америка також.

– Нi, Америка вже нi, – виправив Старий Джек. – Вона була ранiше, але це вже не так – завдяки слабкому прем’ер-мiнiстру та хворому королю.

– А хто тодi був королем, а хто – прем’ер-мiнiстром? – жадiбно запитав Гаррi.

– 1776 року на тронi сидiв король Георг III, – повiдомив Старий Джек. – Але заради справедливостi треба сказати, що вiн тодi занедужав, а лорд Норт, його прем’ер-мiнiстр, просто iгнорував те, що вiдбувалося в колонiях, i, на жаль, врештi-решт нашi близькi та родичi взялися за зброю та спрямували ii проти нас.

– Але ж ми iх усе одно здолали? – припустив Гаррi.

– Нi, не здолали, – заперечив Старий Джек. – Правда була на iхньому боцi, хоча це не завжди передумова для перемоги.

– А що таке передумова?

– Необхiдна умова, – пояснив Старий Джек i продовжив так, нiби його не перебивали: – Також iх очолював блискучий генерал.

– А його як звали?

– Джордж Вашингтон.

– Минулого тижня ви менi казали, що Вашингтон – столиця Америки. Його назвали на честь мiста?

– Нi, це мiсто назвали його iм’ям. Його збудували на територii болота, вiдомого як Колумбiя, через яке тече рiчка Потомак.

– А Бристоль також назвали на честь людини?

– Нi, – усмiхнувся Старий Джек, котрого розважило те, як допитливий розум Гаррi швидко перейшов вiд одного суб’екта до iншого. – Бристоль спершу називався Бригстоу, що означае дiлянка бiля мосту.

– А коли вiн перетворився на Бристоль?

– Історики мають рiзнi версii щодо цього, – пояснив Старий Джек. – Хоча Бристольський замок Роберт Глостершир збудував iще 1109 року, коли побачив можливiсть торгувати вовною з iрландцями. Пiсля цього мiсто перетворилося на торговий порт. Вiдтодi воно стало центром кораблебудування на сотнi рокiв i почало зростати iще швидше, коли 1914-го знадобилося збiльшити наш вiйськово-морський флот.

– Мiй батько воював на Великiй вiйнi, – з гордiстю сказав Гаррi. – А ви?

Уперше Старий Джек завагався, перш нiж вiдповiсти на запитання Гаррi. Вiн просто сидiв i мовчав.

– Менi шкода, пане Коломазь, – сказав Гаррi. – Менi не варто було пхати носа, куди не треба.

– Нi-нi, – заперечив Старий Джек. – Просто мене про це не питали вже багато рокiв.

Вiн замовк i розкрив долоню, на якiй лежали шiсть пенсiв. Гаррi взяв маленьку срiбну монетку i куснув ii, бо бачив, як це робить його дядько.

– Дякую, – сказав вiн перед тим, як сховати скарб до кишенi.

– Пiдiть i купiть собi риби та картоплi у портовiй кафешцi, але не кажiть своему дядьковi, бо вiн запитае, звiдки взялися грошi.

Насправдi Гаррi зроду нiчого не казав дядьковi про Старого Джека. Якось почув, як Стен розповiдав його мамi:

– Того бовдура давно треба замкнути.

Хлопець запитав у панни Мандей, хто такий бовдур, бо не змiг знайти цього слова у словнику, а коли вона пояснила, то вiн уперше второпав, наскiльки дурним був його дядько Стен.

– Не обов’язково дурний, – зауважила панна Мандей, – просто погано поiнформований, а тому упереджений. – Не сумнiваюся, Гаррi, – додала вона, – що у своему життi ти зустрiнеш iще багато таких чоловiкiв, i дехто з них займатиме набагато вище становище, нiж твiй дядько.




3


Мейзi зачекала, доки не почула, як зачиняються вхiднi дверi, аби переконатися, що Стен уже пiшов на роботу, вiдтак оголосила:

– Менi запропонували працювати офiцiанткою у «Королiвському готелi».

Нiхто з тих, хто сидiв за столом, не озвався, бо розмови пiд час снiданку мали вiдбуватися за звичною схемою i нiкого не заскочувати зненацька. У Гаррi виник добрий десяток запитань, якi вiн не хотiв ставити, позаяк чекав, що спершу свое слово скаже бабуся. А вона зосереджено наливала собi iще одне горнятко чаю, нiби й не почула, що сказала донька.

– Хтось iз вас скаже хоч щось? – поцiкавилася Мейзi.

– Я навiть не знав, що ти шукаеш iншу роботу, – наважився Гаррi.

– Я й не шукала, – зiзналася жiнка. – Але минулого тижня пан Фремптон, управитель «Королiвського готелю», зайшов до «Тiллi» на каву. Вiн приходив iще кiлька разiв i кiнець кiнцем запропонував менi роботу!

– Я думала, що тобi подобаеться в цукернi, – зауважила бабуся, нарештi приеднавшись до бесiди. – Зрештою, панна Тiллi добре платить, а час…

– Менi подобаеться, – визнала мама Гаррi, – але пан Фремптон пропонуе менi п’ять фунтiв на тиждень i половину всiх чайових. Я могла б приносити додому шiсть фунтiв щоп’ятницi.

У бабусi вiдвисла щелепа.

– Але ж тобi доведеться працювати й уночi? – запитав Гаррi, коли закiнчив облизувати миску Стена iз залишками кашi.

– Нi, я не буду, – заперечила Мейзi, погладивши п’ятiрнею волосся сина. – Ба навiть бiльше: матиму один вихiдний день на два тижнi.

– А ти маеш вiдповiдний одяг для такого великого готелю, як «Королiвський»? – поцiкавилася бабуся.

– Менi видадуть унiформу й свiжий бiлий фартух щодня. У готелi навiть е своя пральня.

– Не сумнiваюся, – зазначила бабуся, – але передбачаю одну проблему, адже нам усiм доведеться навчитися жити з…

– З чим, мамо? – запитала Мейзi.

– Ти врештi-решт зможеш заробляти бiльше за Стена, а це йому не сподобаеться анiтрохи.

– Тодi йому доведеться iз цим змиритися, чи не так? – промовив дiдусь, уперше за кiлька тижнiв висловивши свою думку.


* * *

Додатковi грошi стали неабияк корисними, особливо пiсля того, що сталося на Великдень. Мейзi вже намiрялася покинути церкву пiсля служби, коли панна Мандей цiлеспрямовано попрямувала проходом до неi.

– Чи можу я побалакати з вами особисто, панi Клiфтон? – запитала вона i, розвернувшись, подалася у бiк захристя.

Мейзi гналася за нею, неначе малюк за Гамельнським дудариком[6 - Гамельнський дударик – персонаж середньовiчноi нiмецькоi казки. Його ошукав магiстрат мiста Гамельн, який вiдмовився виплатити винагороду за порятунок мiста вiд пацюкiв, i той за допомогою чаклунства вивiв за собою мiських дiтей, якi потiм згинули навiки.]. Вона боялася найгiршого. Що Гаррi накоiв цього разу?

Жiнка зайшла за регенткою хору до захристя i вiдчула, як ii ноги пiдкосилися, коли побачила преподобного Воттса, пана Голкомба та iще якогось чоловiка, якi стояли там. Коли панна Мандей тихо причинила дверi за нею, Мейзi нестримно затiпало.

Преподобний Воттс поклав руку iй на плече.

– Нема потреби так переживати, моя люба, – запевнив вiн. – Навпаки, сподiваюся, що ви визнаете нас провiсниками радiсних новин, – додав вiн i запропонував iй присiсти.

Мейзi опустилася у крiсло, але ii все одно не перестало сiпати. Щойно всi сiли, слово взяла панна Мандей.

– Ми хотiли поговорити з вами про Гаррi, панi Клiфтон, – почала вона.

Мейзi стиснула зуби: що мiг той хлопчисько накоiти такого, щоб зiбрати докупи трьох таких поважних людей?

– Не буду ходити навколо, – продовжила регентка. – Хормейстер iз Святого Беди пiдходив до мене i запитав, чи не забажае Гаррi подати свое iм’я на iхню хорову стипендiю.

– Але ж вiн дуже щасливий у церквi Святого Рiздва, – розгубилася Мейзi. – Та й де та церква Святого Беди? Нiколи не чула про неi.

– Святого Беди – не церква, – пояснила панна Мандей. – Це хорова школа, яка готуе кадри для церкви Святоi Марii у Редклiфi, яку, як вiдомо, королева Елiзабет описала як найкращий i найбагатший храм у всiй краiнi.

– Чи доведеться йому змiнити також i школу, як i церкву? – запитала Мейзi з недовiрою.

– Спробуйте поглянути на це як на можливiсть, що може змiнити все його життя, панi Клiфтон, – утрутився пан Голкомб, вперше озвавшись.

– Але ж як йому тягатися з тамтешнiми тямущими хлопцями?

– Сумнiваюся, що у школi Святого Беди е багато дiтей, розумнiших за Гаррi, – зауважив пан Голкомб. – Адже вiн найметкiший хлопчина з усiх, кого я будь-коли навчав. Хоча бувае, що хтось iз хлопчикiв випадково й потрапляе до гiмназii, однак жодному з наших учнiв зроду не пропонували вступити до школи Святого Беди.

– Є i ще щось, що вам потрiбно знати, перш нiж прийняти рiшення, – додав преподобний Воттс.

Мейзi стривожилася ще бiльше.

– Гаррi доведеться поiхати з дому на весь термiн навчання, адже Святий Беда – iнтернат.

– Тодi про це й мови бути не може, – виснувала Мейзi. – Я не можу собi цього дозволити.

– Це не стане проблемою, – заперечила панна Мандей. – Якщо Гаррi запропонують стипендiю, школа не лише вiдмовиться вiд будь-яких грошових внескiв, але й виплачуватиме йому стипендiю десять фунтiв на триместр.

– А хiба це не одна з тих шкiл, де батьки носять костюми та краватки, а матерi не працюють? – запитала Мейзi.

– Іще й не таке, – видихнула панна Мандей, намагаючись пролити бiльше свiтла на тему. – Викладачi там носять довгi чорнi хламиди й квадратнi шапки на головах.

– І все ж, – наполягав преподобний Воттс, – принаймнi Гаррi там не лупцюватимуть паском. Учителi Святого Беди набагато педагогiчнiшi. Вони використовують для цього цiпки.

Не засмiялася лише Мейзi.

– А якщо вiн не захоче пiти з дому? – запитала вона. – Вiн уже звик до Меррiвудськоi початковоi школи i не захоче вiдмовлятися вiд мiсця старшого хориста у церквi Святого Рiздва.

– Маю зiзнатися, що моя втрата буде навiть бiльшою, нiж його, – зiтхнула панна Мандей. – Але я впевнена, що наш Господь не захоче, щоб я стала на шляху такоi обдарованоi дитини винятково через своi власнi егоiстичнi бажання, – додала вона тихо.

– Навiть якщо я погоджуся, – сказала Мейзi, викладаючи свою останню карту, – це не означае, що й Гаррi на це пристане.

– Минулого тижня я спiлкувався з хлопцем, – зiзнався пан Голкомб. – Звiсно, вiн боiться такого виклику, i якщо пригадаю достеменно слова, то вiн сказав: «Я хотiв би туди пiти, сер, але лише в тому разi, якщо ви вважаете мене гiдним». – Окрiм цього, – додав учитель iще до того, як Мейзi змогла щось сказати, – вiн дав зрозумiти, що навiть не розглядатиме цю iдею, якщо не погодиться його мати.


* * *

Гаррi водночас був сповнений жаху i захвату вiд думки про вступний iспит, але так само був стурбований i тим, що може провалитися й дозволити розчаруватися стiльком людям, якi прагнули його успiху за межами дому.

Упродовж наступного триместру вiн не пропустив жодного уроку в Меррiвудi, а коли повертався додому ввечерi, то йшов прямо до спальнi, яку дiлив iз дядьком Стеном, i там при свiтлi свiчки годинами студiював предмети, про якi ранiше навiть не здогадувався, що вони iснують. Траплялися навiть випадки, коли мати знаходила Гаррi, який заснув на пiдлозi, а розгорнутi книжки були розкиданi навколо.

Уранцi кожноi суботи пiдлiток продовжував навiдувати Старого Джека, котрий, як виявилося, багато знав про школу Святого Беди i продовжував навчати Гаррi багатьох рiзних речей, нiби точно знав, де саме зупинився пан Голкомб.

По обiдi в суботу, на велике невдоволення дядька Стена, Гаррi бiльше не супроводжував його на стадiон «Ештон-гейт», де вiдбувалися матчi за участi клубу «Бристоль-сiтi», а повертався до Меррiвуда, де пан Голкомб займався з ним додатково. Минуть iще роки, перш нiж Гаррi дiзнаеться, що пан Голкомб також вiдмовився i вiд своiх регулярних вiзитiв пiдтримки «вiльшанок» заради його освiти.

Коли пiдiйшов час iспиту, Гаррi ще бiльше боявся невдачi, нiж можливого успiху.

Призначеного дня пан Голкомб супроводжував свого зоряного учня до Колстон-холу[7 - «Колстон-хол» – велика концертна зала в Бристолi.], де проходило двогодинне прослуховування. Вiн залишив Гаррi бiля входу в будiвлю зi словами:

– Не забудьте прочитати кожне запитання двiчi, перш нiж узятися за свою ручку.

Цю пораду вiн повторював по кiлька разiв упродовж усього минулого тижня. Гаррi нервово всмiхнувся i потиснув руку пану Голкомбу, нiби вони були давнiми друзями.

Вiн увiйшов до зали, щоб побачити там близько шiстдесяти iнших хлопцiв, якi гуртувалися маленькими зграйками i теревенили. Гаррi втямив, що багато з них уже зналися мiж собою, а вiн iх усiх бачив уперше. Незважаючи на це, один чи двое з них покинули базiкати i поглянули на прибульця, коли той пробирався наперед, намагаючись виглядати впевненим.

– Еббот, Беррiнгтон, Кебот, Клiфтон, Дiкiнс, Фрай…

Гаррi зайняв свое мiсце за столом у першому ряду лише за кiлька хвилин до десятоi. Кiлька викладачiв у довгих чорних мантiях, що аж пiдмiтали пiдлогу, розклали екзаменацiйнi роботи на столах перед кожним кандидатом.

– Панове, – заявив викладач, який стояв попереду i не брав участi у розподiлi документiв, – мене звати пан Фробiшер, я керiвник цього iспиту. Маете двi години, щоб вiдповiсти на сто запитань. Удачi!

Годинник, якого Гаррi не мiг бачити, вдарив десяту. Ручки навколо занурилися в каламарi й узялися люто шкрябати по паперовi, але Гаррi просто склав руки, нахилився над столом i повiльно прочитав кожне запитання. Вiн був одним iз останнiх, хто узяв ручку.

Гаррi не мiг знати, що пан Голкомб мiряе кроками тротуар на вулицi, почуваючись набагато нервовiшим, нiж його учень. Як i те, що його мати кожнi кiлька хвилин зиркае на годинник у фойе «Королiвського готелю», подаючи вранiшню каву. Або що панна Мандей стояла на колiнах у мовчазнiй молитвi перед вiвтарем у церквi Святого Рiздва.

За кiлька хвилин пiсля того, як годинник вдарив дванадцяту, всi екзаменацiйнi роботи позабирали, i хлопцям дозволили вийти iз зали – дехто смiявся, дехто хмурився, iншi ж були в задумi.

Коли пан Голкомб побачив Гаррi, його серце тьохнуло.

– Усе було аж так погано? – поцiкавився вiн.

Гаррi не вiдповiдав, аж поки не переконався, що жоден iнший хлопець не зможе почути його слова.

– Зовсiм не те, що я очiкував, – сказав вiн.

– Що ви маете на увазi? – з тривогою запитав пан Голкомб.

– Запитання виявилися занадто легкими, – пояснив Гаррi.

Пан Голкомб вiдчув, що йому нiколи в життi ще не виголошували кращого комплiменту.


* * *

– Два костюми, мадам, сiрi. Один гранатовий блейзер. П’ять бiлих сорочок. П’ять бiлих жорстких комiрцiв. Шiсть пар шкарпеток – довгих сiрих. Шiсть комплектiв бiлоi бiлизни. Й одна краватка школи Святого Беди, – ретельно перевiрив список продавець. – Гадаю, що нiчого не забув. О, нi, хлопчику ще знадобиться й шкiльна кепка.

Вiн зазирнув униз, вiдсунув шухляду i витягнув iз неi червоно-чорну кепку, яку вдягнув Гаррi на голову.

– Ідеально пасуе, – похвалив вiн.

Мейзi з гордiстю всмiхнулася синовi. Гаррi вже кожним порухом нагадував учня школи Святого Беда.

– Загалом три фунти, десять шилiнгiв i шiсть пенсiв, мадам.

Мейзi намагалася не виказувати свого сум’яття.

– Чи не можна якiсь речi придбати вживаними? – прошепотiла вона.

– Нi, мадам, це не магазин вживаного краму, – заперечив продавець, який уже вирiшив, що цьому клiентовi кредит надавати не варто.

Мейзi розкрила гаманець, передала чотири банкноти i чекала на здачу. Вона зiтхнула з полегшенням, коли школа Святого Беди виплатила першу стипендiю наперед. Особливо тому, що iй ще треба було купити двi пари шкiряних черевикiв – чорних iз шнурiвками, двi пари бiлих кедiв iз шнурiвками i одну пару капцiв для спальнi.

Продавець кашлянув:

– Хлопчику також знадобляться два комплекти пiжам i халат.

– Так, звiсно, – погодилася Мейзi, сподiваючись, що iй вистачить грошей у гаманцi, щоб покрити витрати.

– І якщо я правильно зрозумiв, цей хлопчик – хорист? – продовжував продавець, придивляючись до списку.

– Атож, – гордо вiдповiла Мейзi.

– Тодi йому знадобиться одна чорна ряса, два пiдрясники, червоний i бiлий, а також медальйон Святого Беди.

Мейзi захотiлося втекти з крамницi.

– Цi речi йому надасть школа, коли вiн прийде на свою першу репетицiю хору, – додав продавець перед тим, як передати iй здачу. – Іще щось треба, мадам?

– Нi, дякую, – вiдповiв замiсть матерi Гаррi, пiдхопив двi торби, схопив жiнку за руку i швидко вивiв ii з крамницi: «Т. С. Марш, найкращi кравцi».


* * *

Ранок суботи перед тим, як вирушати до школи Святого Беди, Гаррi провiв iз Старим Джеком.

– Нервуете перед тим, як iхати до новоi школи? – поцiкавився Старий Джек.

– Та нi, – вiдказав Гаррi зухвало.

Старий Джек усмiхнувся.

– Я дуже наляканий, – зiзнався зрештою пiдлiток.

– Як i будь-який новак, як тепер вас будуть називати. Намагайтесь сприймати все так, нiби вирушаете у пригоду до нового свiту, де кожен починае, як рiвний.

– Але як тiльки вони почують, як я балакаю, то вiдразу ж збагнуть, що я iм не рiвня.

– Можливо, але коли вони почують, як ви спiваете, одразу ж второпають, що вони – не рiвня вам.

– Бiльшiсть iз них походять iз заможних сiмей, де е слуги.

– Це стане втiхою лише для дурникiв, – заспокоiв Старий Джек.

– Але дехто з них мае братiв у школi, i навiть батьки й дiди вчилися там до них.

– Ваш батько був чудовою людиною, – сказав на те Старий Джек, – i нiхто з них не мае кращоi матерi, можу вас запевнити.

– Ви знали мого батька? – стрепенувся Гаррi, не в змозi маскувати свiй подив.

– Знав – це перебiльшення, – зронив Старий Джек, – але я спостерiгав за ним здалеку, як i за багатьма iншими, хто працював у доках. Вiн був гiдною, мужньою та богобоязливою людиною.

– Але ви знаете, як вiн помер? – Гаррi зазирнув Старому Джековi у вiчi, сподiваючись, що нарештi отримае чесну вiдповiдь на запитання, яке його вже давно турбувало.

– А що вам розповiли? – обережно запитав Старий Джек.

– Що його порiшили на Великiй вiйнi. Але я народився 1920 року i нiяк не можу второпати, як таке могло бути.

Старий Джек якийсь час мовчав, а Гаррi застиг на краечку свого сидiння.

– Його, певна рiч, поранили на тiй вiйнi, але маете рацiю, не це стало причиною його смертi.

– Тодi як вiн помер? – наполягав Гаррi.

– Якби я знав, то сказав би, – вiдповiв Старий Джек. – Але в той час поширилося стiльки чуток, що я й не знав, кому вiрити. Проте е кiлька людей, зокрема, трое з них, котрi, без сумнiву, знають правду про те, що сталося тiеi ночi.

– Мiй дядько Стен, вочевидь, один iз них, – припустив Гаррi, – а хто iншi двое?

Старий Джек повагався, перш нiж вiдповiсти:

– Фiл Гаскiнс i пан Г’юго.

– Пан Гаскiнс? – сказав Гаррi. – Вiн менi й слова не скаже. А хто такий пан Г’юго?

– Г’юго Беррiнгтон, син сера Волтера Беррiнгтона.

– Сiм’я, що володiе судноплавною компанiею?

– Саме так, – пiдтвердив Старий Джек, остерiгаючись, що зайшов занадто далеко.

– А вони також гiднi, мужнi та богобоязливi люди?

– Сер Волтер е одним iз найкращих, кого я коли-небудь знав.

– А як щодо його сина, пана Г’юго?

– Боюся, що його злiпили з iншого тiста, – сказав Старий Джек i бiльше не став нiчого пояснювати.




4


Чепурно вдягнений хлопчик сидiв поруч зi своею матiр’ю на задньому сидiннi трамвая.

– Наша зупинка, – повiдомила вона, коли транспорт зупинився.

Вони вийшли i повiльно почвалали схилом до школи, сповiльнюючи раз по раз кожен крок.

Однiею рукою Гаррi тримався за матiр, в той час як другою стискав набиту валiзку. Обое мовчали, спостерiгаючи за кiлькома кебами Генсома[8 - Джозеф Алоiзiй Генсом (1803–1882) – англiйський архiтектор, котрий, зокрема, винайшов спецiальну кабiну кеба, в якому кучер сидiв не попереду пасажирiв, а позаду, над кабiною, керуючи кiньми за допомогою довгих вiжок i довгого батога.], а також кiлькома автомобiлями з шоферами, якi вишикувалися перед воротами школи.

Батьки тиснули синам руки, а матерi, загорненi в хутра, обiймали свое потомство перед тим, як клюнути iх у щоку, як пташки, неохоче змушенi визнати, що iхнi пташенята мусять вилiтати з гнiзда.

Гаррi не хотiв, щоб мати цiлувала його перед iншими хлопцями, тому вiдпустив ii руку ще за п’ятдесят ярдiв вiд ворiт. Мейзi, вiдчуваючи незручнiсть сина, нахилилася та швидко поцiлувала його в чоло.

– Удачi, Гаррi! Зроби так, аби ми всi пишалися тобою.

– Прощавай, мамо, – сказав пiдлiток, стримуючи сльози.

Мейзi обернулася i пiшла назад схилом, а сльози заливали iй щоки.

Гаррi ступив уперед, згадуючи розповiдь дядька про те, як вiн вискакував iз шанцiв бiля Іпру, кидаючись у бiк ворожих позицiй. «Нiколи не озирайся, iнакше ти мрець».

Та Гаррi хотiлося озирнутися, але вiн знав, що коли це зробить, то чкурне, доки не опиниться в безпецi у трамваi. Вiн стиснув зуби i продовжував iти.

– Як минули вакацii, друзяко? – питав один хлопець iншого.

– Чудово, – вiдказував той. – Батечко водив мене до «Лордз»[9 - «Лордз крикет раунд», скорочено «Лордз» – стадiон для крикету, вiдкритий 1814 року.] на матч унiверситетськоi команди.

Гаррi замислився, чи був «Лордз» церквою, а якщо так, то який матч може вiдбуватися в церквi?

Вiн рiшуче ступив у шкiльнi ворота i зупинився, коли побачив чоловiка, котрий стояв у дверях школи з планшетом у руках.

– А ви хто, юначе? – запитав вiн, привiтно всмiхаючись.

– Гаррi Клiфтон, сер, – назвався пiдлiток i пiдняв кепку так, як його навчав пан Голкомб, коли розповiдав, як мають поводитися джентльмени або ледi.

– Клiфтон, – повторив чоловiк i провiв пальцем по довгому списку iмен. – Ага, е.

Вiн поставив галочку поряд iз iм’ям Гаррi.

– Перший курс, хорист. Вiтаю i ласкаво просимо до школи Святого Беди. Я пан Фробiшер, ваш керiвник, а це – Школа Фробiшера. Залиште свою валiзу в фойе, староста вiдведе вас до трапезноi, де я буду звертатися до всiх новакiв перед вечерею.

Гаррi зроду ранiше не вечеряв. Чай завжди був останнiм прийомом iжi в господарствi Клiфтонiв, перш нiж лягати до лiжка, коли стемнiе. Електрика ще не дiсталася до Стiлл-Гаус-лейн, а коштiв, якi можна було б витрачати на свiчки, завжди бракувало.

– Дякую, сер, – вклонився Гаррi, перш нiж переступити порiг великого фойе, стiни якого були обшитi дерев’яними панелями.

Вiн поставив валiзу на пiдлогу i поглянув на портрет старого чоловiка з сивим волоссям i густими бiлими бакенбардами, одягненого в довгу чорну мантiю з червоним каптуром, що спадав на його плечi.

– Як тебе звати? – вигукнув голос з-за спини.

– Клiфтон, сер, – сказав Гаррi й обернувся, побачивши високого хлопця, одягненого в довгi штани.

– Не називай мене сер, Клiфтоне. А називай Фiшером. Я староста, а не викладач.

– Даруйте, сер, – забувся Гаррi.

– Залиш свою валiзу i йди за мною.

Гаррi пiдсунув свою валiзу до iнших, шкiряних. Вона була единою, на якiй не виднiлося жодних iнiцiалiв. Вiн йшов за старостою довгим коридором, стiни якого були обвiшанi старими свiтлинами шкiльних команд та обставленi вiтринами, наповненими срiбними чашами, щоб нагадувати наступному поколiнню про минулу славу. Коли вони дiйшли до трапезноi, Фiшер заявив:

– Можеш сiдати де завгодно, Клiфтоне. Але перестань патякати в ту мить, коли до трапезноi зайде пан Фробiшер.

Гаррi якийсь час повагався, перш нiж вирiшити, за який iз чотирьох довгих столiв буде краще сiсти. Кiлька хлопцiв вешталися навколо зграйками i тихо перемовлялися мiж собою. Гаррi повiльно пiдiйшов до далекого закутка кiмнати i зайняв мiсце в кiнцi столу. Коли ж звiв погляд, то побачив у залi кiлькох хлопцiв, якi виглядали i почувалися так само, як вiн. Один iз них пiдiйшов i сiв поруч iз Гаррi, а iнший сiв навпроти нього. Вони продовжували спiлкуватися один iз одним, нiби нiкого поруч не було.

Без попередження задзеленчав дзвiночок, i всi замовкли, коли до трапезноi увiйшов пан Фробiшер. Вiн зайняв мiсце за кафедрою, яку Гаррi ранiше не помiтив, i посмикав за лацкани свою мантiю.

– Ласкаво просимо, – почав вiн, пiдiймаючи головний убiр для привiтання присутнiх. – Це перший день вашого першого курсу в школi Святого Беди. За кiлька хвилин ви насолодитеся своею першою шкiльною трапезою, i можу вам пообiцяти, що з часом вона кращою не стане.

Один чи двое хлопцiв нервово реготнули.

– Пiсля вечерi вас вiдведуть до спалень, де ви розпакуете своi речi. О восьмiй годинi почуете iнший дзвоник. Насправдi це той самий дзвоник, просто вiн дзеленчатиме в iнший час.

Гаррi всмiхнувся, хоча бiльшiсть хлопцiв не второпали цього жарту пана Фробiшера.

– Тридцятьма хвилинами пiзнiше той самий дзвiночок задзеленчить знову, щоб лягати до лiжок, але перед тим маете помитися i почистити зуби. Ви ще матимете тридцять хвилин на читання до того, як згасять свiтло, опiсля маете спати. Всiх, кого спiймають за розмовами пiсля вимикання свiтла, покарае черговий староста. Бiльше дзвоникiв ви не почуете, – продовжив пан Фробiшер, – аж до шостоi тридцять ранку, коли ви вчасно пiднiметесь, вмиетесь та одягнетесь, щоб прибути до трапезноi на сьому. Кожен, хто запiзниться, позбудеться свого снiданку.

Ранковi збори вiдбудуться о восьмiй годинi у великiй залi, де до присутнiх звернеться директор школи. Пiсля цього о восьмiй тридцять проведуть перший урок. Загалом проведуть три уроки по шiстдесят хвилин, мiж якими будуть перерви по десять хвилин, що дасть вам час перейти до iншого класу. Обiд вiдбудеться о дванадцятiй. У другiй половинi дня буде лише два уроки перед матчами, коли ви будете грати в футбол.

Гаррi всмiхнувся вдруге.

– Це обов’язково для всiх, хто не е учасником хору.

Гаррi спохмурнiв. Йому нiхто не казав, що хористи не грають у футбол.

– Пiсля гри або репетицii хору ви повернетесь до школи на вечерю, пiсля якоi отримаете годину на виконання домашнiх завдань, перш нiж знову лягати до лiжка, тодi ви знову зможете почитати, доки не вимкнуть свiтло, але лише книжки, схваленi матроною[10 - Матрона – завiдувачка внутрiшнiми справами школи, котра поеднуе обов’язки домовпорядницi, медсестри та каштеляна. Ця посада й досi iснуе в деяких британських школах-iнтернатах.], – додав пан Фробiшер. – Усе це мало б прозвучати дуже незвично для вас.

Гаррi узяв на замiтку, щоб знайти це слово в словнику, який йому подарував пан Голкомб. Пан Фробiшер знову смикнув за лацкани свою мантiю, перш нiж продовжити.

– Але не хвилюйтесь, скоро ви звикнете до традицiй школи Святого Беди. Наразi це все, що я планував вам повiдомити. А тепер залишу вас насолоджуватися вечерею. На добранiч, хлопцi.

– На добранiч, сер, – набралися вiдваги деякi хлопцi вiдповiсти до того, як пан Фробiшер вийшов iз зали.

Гаррi навiть не ворухнувся, коли кiлька жiнок у фартухах пройшлися вздовж столiв, кладучи перед кожним учнем тарiлку з юшкою. Вiн уважно спостерiгав за тим, як хлопець навпроти нього узяв незвичайноi форми ложку, занурив ii в свою юшку i зачерпнув вiд себе, перш нiж пiднести ii до рота. Гаррi спробував наслiдувати цi рухи, але лише зронив на стiл кiлька крапель рiдини, а коли все ж зумiв пiдняти ложку з тим, що залишилося, до рота, то бiльша частина страви стекла його пiдборiддям. Пiдлiток витер рота рукавом. Це не привернуло зайвоi уваги, але коли вiн гучно лупонув по мисцi, кiлька хлопцiв перестали iсти i витрiщилися на нього. Збентежений Гаррi поклав свою ложку на стiл i дозволив своiй юшцi вистигнути.

Другою стравою були рибнi котлети, але Гаррi iх не торкався, доки не побачив, як хлопець навпроти нього узяв виделку. Вiн дуже здивувався, коли помiтив, що хлопець клав нiж i виделку на тарiлку щоразу, коли намагався проковтнути черговий шматочок, у той час як Гаррi тримав у руках приладдя так мiцно, нiби воно було вилами для силосу.

Мiж хлопцем навпроти i його сусiдою зав’язалася бесiда на тему верхогонiв. Гаррi до них не приеднався, частково тому, що единим його досвiдом iзди верхи була прогулянка на вiслюку до Вестон-Сюпер-Маре колись давно.

Пiсля того, як тарiлки позабирали, iх замiнили пудинги, або те, що його мама називала ласощами, адже пiдлiток не куштував iх надто часто. Ще одна ложка, ще один смак, ще одна хиба. Гаррi не розумiв, що банан не схожий на яблуко, тому на здивування всiх навколо спробував з’iсти ще й шкiрку. Для решти хлопцiв iхнiй перший урок розпочнеться завтра о пiв на дев’яту, але для Гаррi вiн уже вiдбувся.

Пiсля того як прибрали вечерю, повернувся Фiшер i повiв своiх пiдопiчних до широких дерев’яних сходiв, що тяглися до спалень на другому поверсi. Гаррi увiйшов до кiмнати з тридцятьма лiжками, що стояли рiвно в три ряди, по десять у кожному. У кожного учня була своя подушка, два простирадла i двi ковдри. Гаррi нiколи не мав нiчого по два.

– Це спальня новакiв, – поiнформував Фiшер. – Тут ви будете залишатися, доки не станете цивiлiзованими. Ви знайдете своi iмена в алфавiтному порядку на спинцi кожного лiжка.

Гаррi з подивом виявив свою валiзу на лiжку i здивувався, хто ii туди поклав. Хлопець поруч iз ним уже розпаковувався.

– Я Дiкiнс, – назвався вiн, посунувши окуляри глибше на нiс, щоб уважнiше поглянути на Гаррi.

– А я Гаррi. Ми сидiли поруч пiд час iспитiв минулого лiта. Не можу повiрити, що ти вiдповiв на всi запитання всього за годину.

Дiкiнс зашарiвся.

– Тому вiн i стипендiат, – промовив хлопець по той бiк вiд Гаррi.

Той обернувся.

– Ти також стипендiат? – запитав вiн.

– Господи, нi, – заперечив хлопець, продовжуючи розпаковувати своi речi. – Єдиною причиною, чому мене прийняли до Святого Беди, було те, що мiй батько i дiдусь навчалися тут до мене. Я трете поколiння, яке вiдвiдуе цю школу. Твоi батьки випадково тут не навчалися?

– Нi, – вигукнули Гаррi i Дiкiнс в унiсон.

– Годi плескати язиком! – гримнув на них Фiшер. – І продовжуйте розпаковувати своi валiзи.

Гаррi вiдчинив свою й узявся викладати звiдти одяг та акуратно складати його у двi шухляди бiля лiжка. Його мати поклала мiж сорочками плитку шоколаду «П’ять хлопчикiв Фрая». Вiн сховав ii пiд подушку.

Задзеленчав дзвоник.

– Час роздягатися! – оголосив Фiшер.

Гаррi зроду не роздягався перед жодним iншим хлопцем, не кажучи вже про повну кiмнату пiдлiткiв. Вiн обернувся до стiни, повiльно зняв одежу та швидко натягнув пiжаму. Пiсля того, як зав’язав поясок свого халата, пiшов за iншими хлопцями до лазнички. Ще раз уважно поспостерiгав за тим, як iншi вмивали обличчя фланелевими губками, перш нiж почистити зуби. У нього не було нi фланелевоi губки, нi зубноi щiтки. Хлопець iз сусiднього лiжка покопався у своему мiшечку та подарував йому зовсiм нову зубну щiтку i тюбик iз зубною пастою. Гаррi не хотiв брати подарунок, доки хлопчик не заспокоiв:

– Моя мати завжди все кладе по два.

– Дякую, – зрадiв Гаррi.

Хоча почистив зуби швидко, вiн усе одно одним iз останнiх повернувся до спальнi. Шугонув у лiжко – два чистих простирадла, двi ковдри i м’яка подушка. Озирнувшись, побачив, що Дiкiнс читае пiдручник iз латини Кеннедi, а iнший хлопчик сказав:

– Ця подушка тверда.

– Хочеш помiнятися зi мною? – запропонував Гаррi.

– Гадаю, що вони всi однаковi, – промовив хлопець з усмiшкою, – але все одно спасибi.

Гаррi витягнув шоколад з-пiд подушки i подiлив плитку на три частини. Одну вручив Дiкiнсу, а другу – хлопцевi, який подарував йому зубну щiтку та пасту.

– Бачу, що твоя матiнка набагато розумнiша, нiж моя, – сказав той пiсля того, як вiдкусив шматочок.

Ще один дзвоник.

– До речi, мое iм’я – Джайлз Беррiнгтон. А твое?

– Клiфтон. Гаррi Клiфтон.

Гаррi довго не мiг заснути, насамперед тому, що лiжко було незвично зручним. Чи можливо таке, що Джайлз був пов’язаний iз одним iз трьох чоловiкiв, котрi знали правду про те, як насправдi помер його батько? Якщо так, то чи був вiн вилiплений iз того ж тiста, що i його батько або дiдусь? Раптом Гаррi стало дуже самотньо. Вiн вiдкрутив кришечку зубноi пасти, яку йому дав Беррiнгтон, i став смоктати ii, доки не заснув.


* * *

Коли наступного ранку о пiв на сьому задзеленчав уже знайомий дзвоник, Гаррi повiльно пiднявся з лiжка, почуваючись геть хворим. Вiн почовгав за Дiкiнсом до вбиральнi, щоб знайти там Джайлза, який пробував воду.

– Як гадаете, в цьому мiсцi хоча б чули про гарячу воду? – запитав вiн.

Гаррi вже намiрявся вiдповiсти, коли почувся голос старости:

– Нема чого просторiкувати у вбиральнi!

– Вiн гiрший за прусського генерала, – зауважив Беррiнгтон i клацнув закаблуками. Гаррi засмiявся.

– Хто це був? – запитав Фiшер, лупаючи очима на двох хлопцiв.

– Я, – негайно ж вiдгукнувся Гаррi.

– Прiзвище?

– Клiфтон.

– Ще раз роззявиш пельку, Клiфтоне, отримаеш на горiхи.

Гаррi не мав уявлення, про якi горiхи йдеться, але мав вiдчуття, що це не буде приемно. Пiсля цього вiн почистив зуби, швидко повернувся назад у спальню й уже мовчки одягнувся. Нарештi вiн закiнчив зав’язувати свою краватку – цей ритуал вiн iще не зовсiм освоiв – i наздогнав Беррiнгтона з Дiкiнсом, коли тi спускалися сходами вниз до трапезноi.

Нiхто не сказав i слова, адже не були впевненi, що iм дозволено розмовляти, коли перебувають на сходах. Коли ж сiли за снiданок у трапезнiй, Гаррi прослизнув мiж двома своiми новими друзями i спостерiгав, як перед кожним учнем ставлять миски з кашею. Вiн iз полегшенням виявив, що перед ним лежить лише одна ложка, i цього разу помилитися було важко.

Гаррi так швидко наминав свою кашу, нiби боявся, що з’явиться дядько Стен i вiдбере в нього миску. Вiн закiнчив першим, без жодних застережень поклав ложку на стiл, узяв миску i став вилизувати ii. Кiлька iнших хлопцiв споглядали на нього глузливо, дехто вказував пальцем, а iншi – хихотiли. Вiн почервонiв, як буряк, i поставив миску на стiл. Вiн навiть розплакався б, якби Беррiнгтон не взяв свою миску i не став ii облизувати.




5


Преподобний Семюел Оукшотт, оксфордський магiстр, стояв посеред сцени, широко розставивши ноги. Вiн доброзичливо оглядав свою паству, бо, схоже, саме вiн був директором школи Святого Беди, котрий оцiнював учнiв. Гаррi сидiв у першому ряду та глипав на лячну постать, що височiла над ним. Доктор Оукшотт був заввишки понад шiсть футiв, мав на головi густу сиву чуприну та довгi густi бакенбарди, якi робили його ще неприемнiшим. Глибокi блакитнi очi пронизували присутнiх, i вiн, здавалося, нiколи не моргав, а павутина лiнiй на чолi натякала на велику мудрiсть. Вiн прочистив горло перед тим, як звернутися до хлопцiв.

– Друзi бедiанцi, – почав вiн свою промову. – Ми знову зiбралися разом на початку нового навчального року, без сумнiву, готовi зустрiтися з усiма прийдешнiми викликами. Старшi хлопцi, – вiн звернув увагу на заднi ряди, – не можуть гаяти час надаремно, якщо сподiваються, що iм запропонують мiсце в школi на iхнiй вибiр. Нiколи не погоджуйтесь на iнше мiсце. Для середнiх класiв, – його погляд помандрував на середину зали, – це час, коли ми виявимо, хто з вас призначений для чогось бiльшого. Коли ви повернетесь наступного року, то станете старостами, наглядачами, старшинами або капiтанами команди. Чи просто будете серед тих, хто лише просиджуе штани?

Кiлька хлопцiв схилили голови.

– Наш наступний обов’язок полягае в тому, щоб привiтати новакiв i зробити все можливе, щоб вони почувалися, як удома. Вони долучаються до естафети, яка розпочинае довгий марафон. Якщо темп виявиться занадто вимогливим, одного чи двох iз вас можуть вiдправити на лаву запасних, – попередив директор, свердлячи поглядом три першi ряди. – Школа Святого Беди – не для легкодухiв. Тому не забувайте слова великого Сесiля Родса[11 - Сесiль Джон Родс (1853–1902) – британський i пiвденноафриканський полiтичний дiяч, пiдприемець, iнiцiатор британськоi колонiальноi експансii у Пiвденнiй Африцi.]: «Якщо вам пощастило народитися англiйцем, ви вже витягли щасливий квиток у лотереi життя».

Зiбрання вибухнуло спонтанними оплесками, коли директор покинув сцену, а за ним потягнулася вервечка викладачiв, котрих вiн повiв проходом посерединi та вивiв iз великоi зали на вранiшне сонце. Гаррi затамував подих i вирiшив не засмучувати директора. Вiн вийшов iз зали за старшими хлопцями, але тiеi митi, коли ступив на дитинець, усе його захоплення вмент вивiтрилося. В одному кутку товпилися хлопцi старших класiв, встромивши руки до кишень, аби продемонструвати, що вони тут головнi.

– Ось вiн, – сказав один iз них, вказуючи на Гаррi.

– То ось як виглядае вуличний жебрак, – озвався iнший.

Третiй, у котрому Гаррi впiзнав Фiшера, старосту, який чергував напередоднi, додав:

– Вiн тваринка, тому наш прямий обов’язок – забезпечити, щоб вiн повернувся до свого природного середовища якомога швидше.

Джайлз Беррiнгтон побiг за Гаррi.

– Якщо iх iгнорувати, – сказав вiн, – iм скоро набридне, i вони вiзьмуться за когось iншого.

Гаррi не повiрив i побiг у клас, де зачекав, доки Беррiнгтон i Дiкiнс не приеднаються до нього.

За мить до кiмнати увiйшов пан Фробiшер. Першою думкою Гаррi було, чи й вiн думае про нього, як про вуличного жебрака, недостойного мiсця в школi Святого Беди?

– Доброго ранку, хлопцi, – привiтався пан Фробiшер.

– Доброго ранку, сер, – вiдповiли учнi, поки iхнiй класний керiвник займав свое мiсце перед дошкою.

– Ваш перший урок цього ранку, – повiдомив вiн, – iсторiя. Оскiльки я прагну якнайшвидше познайомитися з вами, то почнiмо з простоi перевiрки, щоб дiзнатися, як багато ви вже навчилися, або, можливо, мало. Скiльки дружин мав Генрiх VIII?

Кiлька рук пiднялися вгору.

– Еббот, – сказав вiн, поглянувши на список на своему столi та вказуючи на хлопчика в першому рядi.

– Шiсть, сер, – негайно вiдповiв той.

– Гаразд, але чи може хтось iх назвати? Клiфтон?

– Катерина Арагонська, Анна Болейн, Джейн Сеймур, а потiм ще одна Анна, – сказав вiн i задумався.

– Анна Клевська. Чи може хтось назвати решту двох?

У повiтрi залишилася лише одна рука.

– Дiкiнс, – сказав Фробiшер, звiрившись iз документом.

– Катерина Говард i Катерина Парр. Анна Клевська i Катерина Парр пережили Генрiха.

– Дуже добре, Дiкiнсе. А тепер повернiмо годинник на кiлька столiть назад. Хто командував нашим флотом у Трафальгарськiй битвi?

Всi руки в класi стрибнули догори.

– Метьюз, – сказав учитель, киваючи особливо наполегливiй руцi.

– Нельсон, сер.

– Правильно. А хто тодi був прем’ер-мiнiстром?

– Герцог Веллiнгтон, сер, – сказав Метьюз, уже не настiльки впевнений.

– Нi, – сказав пан Фробiшер, – не Веллiнгтон, хоча вiн i був сучасником Нельсона.

Вчитель оглянув клас, але тiльки руки Клiфтона i Дiкiнса залишалися пiднятими.

– Дiкiнс.

– Пiтт-молодший, у 1783–1801 i 1804–1806 роках.

– Дуже гарно, Дiкiнсе. А коли був прем’ер-мiнiстром Залiзний герцог[12 - Маеться на увазi Артур Веллслi, другий герцог Веллiнгтонський (1807–1884).]?

– З 1828-го по 1830 рiк, i знову 1834-го, – вiдповiв Дiкiнс.

– А хто може менi сказати, якою була його найвiдомiша перемога?

Уперше пiднялася рука Беррiнгтона.

– Ватерлоо, сер! – заволав вiн ще до того, як пан Фробiшер устиг вибрати когось iншого.

– Авжеж, Беррiнгтоне. І кого ж побив Веллiнгтон пiд Ватерлоо?

Беррiнгтон мовчав.

– Наполеона, – прошепотiв Гаррi.

– Наполеона, сер, – упевнено промовив Беррiнгтон.

– Правильно, Клiфтоне, – усмiхнувся Фробiшер. – А Наполеон також був герцогом?

– Нi, сер, – сказав Дiкiнс пiсля того, як уже нiхто не прагнув вiдповiсти на це запитання.

– Вiн заснував першу Французьку iмперiю та призначив себе ii iмператором.

Пан Фробiшер не був здивований реакцiею Дiкiнса, оскiльки той був стипендiатом, але був вражений знаннями Клiфтона. Адже той був стипендiатом хору, i за багато рокiв педагог переконався, що обдарованi хористи, як i талановитi спортсмени, рiдко демонстрували глибокi знання в iнших галузях. Клiфтон довiв, що е винятком iз цього правила. І пану Фробiшеру було цiкаво дiзнатися, хто навчав цього хлопчика.

Коли дзвоник задзеленчав про закiнчення заняття, пан Фробiшер оголосив:

– Ваш наступний урок – географiя з паном Гендерсоном, а вiн не той викладач, хто любить змушувати себе чекати. Тому рекомендую пiд час перерви дiзнатися, де саме розташований його клас, i розсядьтесь по своiх мiсцях задовго до того, як вiн увiйде до кiмнати.

Гаррi вирiшив триматися Джайлза, який, здавалося, знав, де мiститься все. Коли вони разом перетинали дитинець, Гаррi помiтив, що деякi хлопцi стишували своi голоси, коли проходили повз них, а один чи двое навiть обернулися, щоб поглянути на нього.

Завдяки незлiченним суботнiм ранкам, проведеним зi Старим Джеком, Гаррi почувався впевнено на уроцi географii, але в математицi, останньому вранiшньому уроцi, нiхто не мiг зрiвнятися з Дiкiнсом, i навiть учитель був змушений визнати його тямущiсть.

Коли вони втрьох сiли обiдати, Гаррi вiдчув, як сотнi очей спостерiгають за кожним його рухом. Вiн зробив вигляд, що не помiчае цього, i просто копiював усе, що робив Джайлз.

– Приемно знати, що можу тебе чомусь навчити, – сказав Джайлз, коли чистив яблуко своiм ножем.

Гаррi сподобався його перший урок хiмii пiзнiше того ж дня, особливо коли вчитель дозволив йому запалити пальник Бунзена[13 - Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена (1811–1899).]. Але вiн не досяг успiху в природознавствi, останньому уроцi дня, адже Гаррi був единим хлопцем, у якого не було саду.

Коли пролунав останнiй дзвоник, решта класу пiшли грати у футбол, а Гаррi подався до каплицi на свою першу репетицiю хору. Вiн знову виявив, що всi витрiщаються на нього, але цього разу це було вже з iншоi причини.

Коли ж невдовзi вiн вийшов iз каплички, то пiдлiтка одразу ж пiддали обструкцii хлопцi, якi поверталися з футбольного поля.

– Хiба це не наш маленький вуличний жебрак? – сказав один iз них.

– Шкода, що у нього немае своеi зубноi щiтки, – додав iнший.

– Такi ночують у доках, як менi казали, – докинув третiй.

Джайлза i Беррiнгтона нiде не було видно, тому Гаррi поквапився повернутися до головного будинку, уникаючи будь-яких хлопчачих гуртiв.

Пiд час вечерi ворожi очi спостерiгали за ним уже не так очевидно, але це лише тому, що Джайлз дав усiм зрозумiти, хто його чув, що Гаррi – його приятель. Але Джайлз не змiг допомогти, коли всi пiшли до спальнi пiсля виконання домашнiх завдань, а Фiшер стояв бiля дверей, явно чекаючи Гаррi.

Коли хлопцi стали роздягатися, Фiшер гучно проголосив:

– Менi шкода за цей запах, панове, але один iз учнiв жив у будинку без ванни.

Один чи двое хлопцiв реготнули, сподiваючись догодити Фiшеру. А Гаррi його проiгнорував.

– Не тiльки без ванни, а й навiть без батька.

– Мiй батько був хорошою людиною, вiн воював за свою краiну на вiйнi, – гордо промовив Гаррi.

– А чому ти вирiшив, що я говорив про тебе, Клiфтоне? – запитав Фiшер. – Якщо, звiсно, ти також той, чия мати працюе, – вiн зробив ефектну павзу, – офiцiанткою в мотелi.

– У готелi, – виправив його Гаррi.

Фiшер схопив капець.

– Нiколи не переч менi, Клiфтоне! – сердито сказав вiн. – Нахились i вчепися в лiжко.

Гаррi пiдкорився, i Фiшер вдарив його шiсть разiв iз такою люттю, що Джайлзу довелося вiдвернутися. Гаррi залiз у лiжко, намагаючись стримати сльози.

Перед тим як Фiшер вимкнув свiтло, вiн додав:

– Я з нетерпiнням чекатиму нашоi наступноi зустрiчi завтра ввечерi, коли продовжу розповiдати перед сном свою байку про Клiфтонiв iз Стiлл-Гаус-лейн. Зачекайте, ви ще почуете про дядька Стена.

Наступного вечора Гаррi вперше дiзнався, що його дядько провiв вiсiмнадцять мiсяцiв у в’язницi за крадiжку зi зламом. Це одкровення було навiть гiршим, нiж попередне лупцювання. Вiн лягав до лiжка, запитуючи себе, чи може його батько ще бути живим i сидiти у в’язницi, й це була справжня причина, чому нiхто вдома зроду про нього не згадував.

Гаррi майже не спав уже третю нiч, i жоднi успiхи на уроках або захоплення в каплицi не могли змусити його припинити думати про чергову неминучу зустрiч iз Фiшером. Найменша причина: крапля води, що впала на пiдлогу у ваннiй кiмнатi, подушка, яка не лежала прямо, шкарпетка, що зсунулася вниз щиколоткою – усе гарантувало, що Гаррi може отримати шiсть гарячих вiд чергового старости; екзекуцiя, яку будуть здiйснювати перед рештою учнiв, але не ранiше, нiж Фiшер розповiсть iще один епiзод iз Клiфтонських хронiк. До п’ятоi ночi для Гаррi всього було досить, i навiть Джайлз i Дiкiнс бiльше не могли його втiшити.

Пiд час виконання домашнiх завдань у п’ятницю ввечерi, коли iншi хлопцi гортали сторiнки пiдручника з латини Кеннедi, Гаррi проiгнорував Цезаря i галлiв, аби обмiркувати план, який би гарантував, що Фiшер бiльше нiколи не турбуватиме його. До того часу, як вiн лiг у лiжко цього вечора, i пiсля того, як Фiшер виявив обгортку вiд шоколаду бiля лiжка i ще раз йому всипав, план Гаррi оформився остаточно. Вiн довго лежав, прикидаючись, що спить, пiсля вимикання свiтла, а тодi переконався, що всi в кiмнатi поснули.

Гаррi навiть уявлення не мав, о котрiй годинi покинув лiжко. Вiн одягнувся, не зронивши жодного звуку, потiм пробрався мiж лiжками i дiстався до дальнього закутка кiмнати. Вiдчинив вiкно, i приплив холодного повiтря змусив хлопчика на найближчому лiжку перевернутися. Гаррi вилiз на пожежну драбину i повiльно зачинив вiкно, пiсля чого спустився на землю. Вiн пройшов краем газону, ховаючись у тiнi, щоб уникнути сяйва повного мiсяця, який, здавалося, свiтив на нього, немов прожектор.

Гаррi з жахом виявив, що шкiльнi ворота замкненi. Вiн пiшов уздовж стiни, шукаючи якусь хоч найменшу трiщину або заглибину, що дозволила б йому видертися на вершину та вибратися на свободу. Нарештi пiдлiток помiтив мiсце, в якому була вiдсутня цегла, змiг пiдтягнутися й осiдлати мур. Вiн перекинувся вниз iз iншого боку, чiпляючись за край кiнчиками своiх пальцiв, промовив мовчазну молитву, а тодi вiдпустив. Приземлився не надто вдало, але, здаеться, нiчого собi не зламав.

Як тiльки оговтався, хлопець спершу повiльно побiг по дорозi, але потiм прискорився i не зупинявся, доки не домчав до докiв. Нiчна змiна якраз поверталася з роботи, i Гаррi з полегшенням виявив, що його дядька серед них немае.

Пiсля того, як останнiй вантажник зник iз поля його зору, пiдлiток повiльно почимчикував уздовж набережноi, повз лiнiю пришвартованих кораблiв, що простягалася так далеко, наскiльки сягало око. Вiн зауважив, що одна з рур була гордо позначена лiтерою Б, i подумав про свого товариша, котрий, мабуть, зараз мiцно хропiв. Чи буде вiн коли-небудь… Думки розсiялись, коли зупинився бiля залiзничного вагона Старого Джека.

Вiн замислився, чи спить старигань. На свое запитання отримав негайну вiдповiдь, коли голос закликав:

– Не стiйте, Гаррi, заходьте, бо замерзнете.

Гаррi вiдчинив дверi i побачив Старого Джека, котрий чиркнув сiрник i намагався запалити свiчку. Гаррi впав на мiсце навпроти господаря.

– Ви втекли? – поцiкавився Старий Джек.

Гаррi був настiльки розгублений таким прямим запитанням, що вiдповiв негайно.

– Авжеж, – сказав вiн i нарештi заплющив очi.

– І, без сумнiву, прийшли, щоби розказати менi, чому прийняли таке важливе рiшення.

– Я не приймав жодного рiшення, – заявив Гаррi. – Його прийняли за мене.

– Хто?

– Його iм’я – Фiшер.

– Викладач чи учень?

– Староста нашоi спальнi, – сiпнувся Гаррi.

І розповiв Старому Джеку все, що сталося пiд час першого тижня його перебування в школi Святого Беди. І знову дiдуган захопив його зненацька. Коли Гаррi закiнчив розповiдати свою iсторiю, Джек заявив:

– Це я винен.

– Чому? – здивувався Гаррi. – Ви не могли зробити для мене ще бiльше, щоб допомогти.

– Нi, мiг би, – заперечив Старий Джек. – Я мав пiдготувати вас до пошестi снобiзму, який жодна iнша нацiя на землi не повинна наслiдувати. Треба було витратити бiльше часу на значення староi шкiльноi краватки, а менше – на географiю й iсторiю. Я частково сподiвався на змiни пiсля вiйни, що мала покласти край усiм вiйнам, але вони явно не торкнулися Святого Беди.

Чоловiк упав у задуму на якийсь час, перш нiж нарештi запитати:

– І що робитимете далi, юначе?

– Утечу в море. Завербуюсь на якийсь корабель, який мене вiзьме, – сказав Гаррi, намагаючись демонструвати ентузiазм.

– Гарна iдея, – визнав Старий Джек. – Чому б не зiграти на руку Фiшеру?

– Про що це ви?

– Нiщо не сподобаеться Фiшеру бiльше, нiж розповiсти своiм друзям, що вуличний жебрак мае тонку кишку. Врештi-решт, що можна очiкувати вiд сина вантажника та матерi-офiцiантки?

– Але Фiшер мае рацiю. Я йому не рiвня.

– Нi, Гаррi, проблема в тому, що насправдi Фiшер уже збагнув, що це вiн вам не рiвня i нiколи не буде.

– Ви хочете сказати, що менi доведеться повернутися до цього жахливого мiсця? – жахнувся Гаррi.

– Зрештою, тiльки ви можете прийняти це рiшення, – зауважив Старий Джек, – але якщо втiкатимете щоразу, коли зiткнетеся з фiшерами цього свiту, то потрапите до мене, того, хто опинився на лавi запасних, за словами директора школи.

– Але ж ви – чудова людина! – не вгавав Гаррi.

– Я мiг би нею стати, – зiтхнув Старий Джек, – якби не втiк, як тiльки натрапив на свого Фiшера. Але я вирiшив знайти легкий вихiд i думав лише про себе.

– А про кого ж iще треба думати?

– Про вашу матiр для початку, – вiдповiв Старий Джек. – Не забувайте про всi жертви, на якi вона зважилася, щоб дати вам можливiсть кращого життя, нiж вона коли-небудь мрiяла, що це можливо. А е ще пан Голкомб, котрий, коли виявить, що ви дали драпака, звинувачуватиме за це себе. І не забувайте про панну Мандей, котра телефонувала, вивертала руки та витратила незлiченну кiлькiсть годин, аби переконатися, що ви достатньо фаховi, щоб отримати цю хорову стипендiю. А коли ви зможете зважити всi плюси та мiнуси, Гаррi, то пропоную помiстити Фiшера на одну шальку терезiв, а Беррiнгтона та Дiкiнса – на iншу. І пiдозрюю, що Фiшер дуже швидко зникне, а Беррiнгтон i Дiкiнс безумовно залишаться вашими близькими друзями на все життя. Якщо втечете, вони будуть змушенi слухати Фiшера, котрий постiйно нагадуватиме iм, що ви виявилися не тим, за кого вони вас мали.

Гаррi якийсь час мовчав. Нарештi повiльно звiвся на ноги.

– Дякую, сер, – сказав вiн, без жодного слова вiдчинив дверi вагона i вийшов.

Гаррi повiльно плентався по набережнiй, знову споглядав на величезнi торговi кораблi, якi незабаром мали вирушати в далекi порти. Вiн продовжував iти, доки не дiстався до ворiт верфi, пiсля чого перейшов на бiг i кинувся назад до мiста. До того часу, коли вiн опинився бiля шкiльноi брами, вона вже була вiдчинена, а годинник у великiй залi готувався вдарити вiсiм разiв.

Незважаючи на можливiсть зателефонувати, пану Фробiшеру все ж довелося пiти до кабiнету директора та повiдомити, що один iз його хлопцiв пропав безвiсти. Коли ж поглянув у вiкно свого кабiнету, вiн побачив, як Гаррi крадеться мiж деревами, обережно наближаючись до будинку. Хлопець вiдчинив вхiднi дверi водночас iз дзеленчанням дзвоника i зiткнувся обличчям до обличчя з класним керiвником.

– Вам краще поквапитись, Клiфтоне, – порадив пан Фробiшер, – iнакше вам забракне снiданку.

– Так, сер! – вигукнув Гаррi i побiг коридором.

Вiн зайшов до iдальнi iще до того, як зачинили дверi, i всунувся у промiжок мiж Беррiнгтоном i Дiкiнсом.

– Я на якусь хвилину подумав, що цього ранку буду змушений лизати свою миску наодинцi, – пожартував Беррiнгтон.

Гаррi зареготав.

Того дня вiн не зiткнувся з Фiшером i був дуже здивований, помiтивши, що на вечiрньому чергуваннi його замiнив iнший староста. Уперше на цьому тижнi Гаррi змiг заснути.




6


«Роллс-ройс» в’iхав у ворота особняка, подолав довгий пiд’iзний шлях, обабiч якого вишикувалися, немов на чатах, високi дуби. Гаррi нарахував шiстьох садiвникiв iще до того, як побачив сам будинок. Пiд час свого перебування у школi Святого Беди Гаррi уявляв собi, як живе Джайлз, коли повертаеться додому на свята, але до такого пiдготуватися було неможливо.

Коли хлопець нарештi побачив будинок, його рот вiдкрився та так i залишився вiдкритим.

– Гадаю, початок вiсiмнадцятого столiття, – зауважив Дiкiнс.

– Непогано, – похвалив Джайлз, – 1722 рiк, будiвничий Ванбру. Але впевнений, що ви не зможете сказати, хто розбив сад. Даю пiдказку: це сталося пiзнiше, нiж спорудження будинку.

– Я чув про одного видатного садiвника, – сказав Гаррi, все ще оглядаючи будинок. – Умiльця Брауна[14 - Ланселот Браун (1715–1783), на прiзвисько «Умiлець Браун» – англiйський ландшафтний архiтектор, найвiдомiший представник системи англiйського парку, яка панувала в Європi до середини XIX ст. Вiддавав перевагу «природним» ставкам, насипам, газонам, гармонiйно роздiленим скупченням дерев.].

– Ось чому ми його вибрали, – зауважив Джайлз, – просто для того, щоб моi друзi почули про нього через двiстi рокiв.

Гаррi i Дiкiнс засмiялися, автiвка зупинилася перед триповерховим особняком, збудованим iз золотистого котсволдського каменю. Джайлз вистрибнув iз салону iще до того, як водiй встиг вiдчинити заднi дверцята. Вiн збiг сходами, випередивши двох своiх не таких прудких друзiв.

Вхiднi дверi вiдчинили задовго до того, як Джайлз досяг горiшньоi сходинки, i якийсь високий чоловiк в елегантному довгому чорному пiджаку з чорною краваткою i смугастих штанях вклонився, коли молодий господар промчав повз нього.

– З днем народження, пане Джайлз! – привiтав вiн.

– Дякую, Дженкiнсе. Гайда, хлопцi! – вигукнув Джайлз i зник у будинку.

Мажордом вiдчинив дверi ширше, щоб дозволити Гаррi та Дiкiнсу наслiдувати приклад товариша.

Щойно Гаррi увiйшов досередини, то зупинився, заворожений портретом стариганя, який, здавалося, свердлив гостя своiм поглядом. Джайлз успадкував вiд дiдугана схожий на дзьоб нiс, яскраво-блакитнi очi та квадратну щелепу. Гаррi озирнувся, щоб поглянути й на iншi портрети, що прикрашали стiни. Єдинi картини, якi вiн ранiше бачив, були репродукцiями в книжках: «Мона Лiза», «Кавалер, що смiеться» i «Нiчна варта». Вiн роздивлявся пейзаж художника, якого називали Констеблем[15 - Джон Констебл (1776–1837) – англiйський живописець, один iз найталановитiших пейзажистiв Англii та Захiдноi Європи. Його творчiсть вплинула на французьких романтикiв, художникiв барбiзонськоi школи й iмпресiонiстiв.], коли до зали увiйшла жiнка, одяг якоi Гаррi мiг назвати лише балетним.

– З днем народження, мiй любий, – сказала вона.

– Дякую, мамо, – вiдгукнувся Джайлз, коли та нахилилася, щоб поцiлувати його.

Вперше Гаррi мiг бачити, як бентежиться його приятель.

– Це двое моiх найкращих друзiв, Гаррi та Дiкiнс.

Гаррi потиснув руку жiнцi, яка була ненабагато вищою, нiж вiн сам, а та подарувала йому таку теплу посмiшку, що хлопець вiдразу став почуватися невимушено.

– Чому б нам не перейти до вiтальнi i випити чаю? – запропонувала господиня.

Вона вiдвела хлопцiв iз зали до великого покою, вiкна якого виходили на газон.

Коли Гаррi увiйшов до кiмнати, то хотiв не сiдати, а роздивлятися картини, якi висiли на кожнiй стiнi. Проте панi Беррiнгтон указала йому на канапу. Хлопець опустився на плюшевi подушки i не мiг вiдвести погляду вiд вiкна, де коротко пiдстрижений газон був таким великим, щоб на ньому можна було грати в крикет. За галявиною Гаррi мiг побачити озеро, в якому задоволенi качки безцiльно швендяли навколо, вочевидь, у них не було потреби турбуватися, звiдки вiзьметься корм. Дiкiнс сiв на канапу поруч iз Гаррi.

Жоден iз них нiчого не казав, коли якийсь чоловiк, цього разу в короткiй чорнiй куртцi, увiйшов до вiтальнi, а за ним – молода жiнка в охайнiй блакитнiй унiформi, схожiй на ту, яку мама Гаррi носила в готелi. Покоiвка несла велику срiбну тацю, яку поставила на овальний столик перед панi Беррiнгтон.

– Індiйський чи китайський? – запитала панi Беррiнгтон, звертаючись до Гаррi.

Гаррi не був упевнений, що саме вона мае на увазi.

– Ми всi питимемо iндiйський. Дякую, мамо, – втрутився Джайлз.

Гаррi думав, що Джайлз навчив його всього, що потрiбно знати про етикет, що практикуеться у гарному товариствi, але панi Беррiнгтон раптово пiдняла планку на новий рiвень.

Пiсля того як лакей налив три горнятка чаю, покоiвка поставила iх перед хлопцями разом iз десертними тарiлками. Гаррi вирячився на гору канапок, не наважуючись iх торкнутися. Джайлз узяв одну i поклав собi на тарiлку. Його мати спохмурнiла.

– Скiльки разiв я тобi казала, Джайлзе, що треба зачекати, доки твоi гостi не вирiшать, що iм подобаеться, перш нiж покласти щось собi?

Гаррi хотiв сказати панi Беррiнгтон, що Джайлз завжди подае приклад, щоб вiн знав, що мае робити i, що важливiше, чого робити не треба. Дiкiнс вибрав канапку i поклав ii на свою тарiлку. Гаррi зробив так само. Джайлз терпляче чекав, доки Дiкiнс вiзьме канапку i вiдкусить вiд неi.

– Сподiваюся, що вам смакуе копчений лосось, – озвалася панi Беррiнгтон.

– Ще б пак, – сказав Джайлз iще до того, як його друзi зважилися визнати, що нiколи ранiше не куштували копченого лосося. – У школi нам дають лише канапки, намащенi рибним паштетом, – додав вiн.

– Тож розкажiть, чи подобаеться вам навчатися в школi, – запропонувала панi Беррiнгтон.

– Є над чим працювати. Так, здаеться, Фроб описав моi зусилля, – повiдомив Джайлз i взяв iще одну канапку. – Але Дiкiнс – попереду всiх.

– За винятком англiйськоi, – додав Дiкiнс, уперше подавши голос. – У нiй на кiлька вiдсоткiв мене випереджае Гаррi.

– А ти в чомусь маеш першiсть, Джайлзе? – поцiкавилася мати.

– Вiн зайняв друге мiсце з математики, панi Беррiнгтон, – сказав Гаррi й пiдсунувся до Джайлза. – Вiн мае природну схильнiсть до цифр.

– Так само як i його дiдусь, – зазначила панi Беррiнгтон.

– Гарний ваш портрет висить над камiном, панi Беррiнгтон, – спробував змiнити тему Дiкiнс.

Жiнка всмiхнулася.

– Це не я, Дiкiнсе, це моя люба матiнка. – Дiкiнс знiтився, i панi Беррiнгтон хутко додала: – Але який чарiвний комплiмент! Їi вважали справжньою красунею свого часу.

– А хто його намалював? – запитав Гаррi, щоб вирятувати Дiкiнса.

– Ласло[16 - Фiлiп Алексiс де Ласло (1869–1937) – художник-портретист угорсько-еврейського походження, який прославився численними портретами европейськоi аристократii та членiв монархiчних родин.], – вiдповiла панi Беррiнгтон. – А чому ви питаете?

– Оскiльки зацiкавився, чи не мiг намалювати один i той самий маляр i портрет джентльмена в залi.

– А ви спостережливi, Гаррi, – похвалила панi Беррiнгтон. – На портретi, який ви бачили в залi, намальований мiй батько, i його справдi також намалював Ласло.

– А чим займаеться ваш батько? – поцiкавився Гаррi.

– Гаррi нiколи не перестае розпитувати, – пояснив Джайлз. – До цього просто треба звикнути.

Панi Беррiнгтон посмiхнулася:

– Вiн iмпортуе вина, зокрема, хереси з Іспанii.

– Так само як «Гарвiз», – сказав Дiкiнс з повним ротом сендвiчiв iз огiрками.

– Так само як i «Гарвiз», – пiдтвердила панi Беррiнгтон.

Джайлз усмiхнувся.

– Ось iще одна канапка, Гаррi, – указала панi Беррiнгтон, помiтивши, що очi хлопця вступилися в тарiлку.

– Дякую, – сказав Гаррi, не спроможний вибрати мiж копченим лососем, огiрком, яйцем i помiдорами. Але все ж зосередився на лососi, дивуючись його смаку.

– А як же ви, Дiкiнсе?

– Дякую, панi Беррiнгтон, – сказав той i взяв iще одну канапку з огiрками.

– Я не можу називати вас Дiкiнсом, – схаменулася мати Джайлза. – Це звучить як iм’я одного зi слуг. Скажiть менi свое iм’я.

Дiкiнс знову знiтився.

– Краще називайте мене Дiкiнсом, – запропонував вiн.

– Його iм’я Ел, – пiдказав Джайлз.

– Таке гарне iм’я, – сказала панi Беррiнгтон, – хоча менi здаеться, що ваша мати називае вас Аланом.

– Нi, нi, – сказав Дiкiнс, усе ще похнюпивши голову.

Двое iнших хлопцiв, здавалося, були здивованi цим вiдкриттям, але нiчого не сказали.

– Мое повне iм’я Елжернон, – нарештi зiзнався вiн.

Джайлз засмiявся, але панi Беррiнгтон не звернула уваги на вибрик свого сина.

– Ваша мати, вочевидь, була шанувальницею Оскара Вайлда, – припустила вона.

– Авжеж, – пiдтвердив Дiкiнс. – Але я волiв би, щоб вона назвала мене Джеком або навiть Ернестом.

– Я б не стала цим турбуватися, – зауважила панi Беррiнгтон. – Зрештою, Джайлз також страждае вiд подiбного приниження.

– Мамо, ти ж обiцяла, що не будеш…

– Ви маете вмовити Джайлза назвати вам його друге iм’я, – сказала вона, iгноруючи протест.

Коли Джайлз не вiдповiв, Гаррi i Дiкiнс iз надiею поглянули на панi Беррiнгтон.

– Мармадюк, – зiтхнула вона. – Як i його батько, i дiд до нього.

– Якщо хтось iз вас розповiсть це, коли ми повернемося до школи, – сказав Джайлз, поглянувши на двох своiх друзiв, – то присягаюся, що я вас повбиваю, не сумнiвайтеся.

Обидва хлопцi засмiялися.

– А у вас, Гаррi, е друге iм’я? – запитала панi Беррiнгтон.

Гаррi вже намiрявся вiдповiсти, коли дверi вiтальнi вiдчинилися i до покою з великим згортком зайшов чоловiк, якого було неможливо помилково прийняти за слугу. Гаррi поглянув на чоловiка, котрий мiг бути лише паном Г’юго. Джайлз зiстрибнув на пiдлогу i побiг до батька, який вручив йому пакунок i сказав:

– З днем народження, синку.

– Дякую, тату, – вiдказав Джайлз i негайно ж узявся розв’язувати стрiчку.

– Перед тим як вiдкрити свiй подарунок, Джайлзе, – сказала його мати, – можливо, спершу треба познайомити гостей iз батьком?

– Даруй, тату. Це двое моiх найкращих друзiв, Дiкiнс i Гаррi, – представив Джайлз хлопцiв, поклавши подарунок на стiл.

Гаррi помiтив, що батько Джайлза мав таку ж спортивну статуру та бурхливу енергiю, як i його син.

– Приемно познайомитися з вами, Дiкiнсе, – сказав пан Беррiнгтон, тиснучи руку.

По тому вiн обернувся до Гаррi.

– Доброго дня, Клiфтоне, – додав вiн, перш нiж сiсти в порожне крiсло поруч iз своею дружиною.

Гаррi здивувався, що пан Беррiнгтон не потиснув йому руку. І звiдки вiн знав, що його прiзвище Клiфтон?

Пiсля того як мажордом подав пану Беррiнгтону горнятко чаю, Джайлз зняв обгортку зi свого подарунка i радiсно вигукнув, коли побачив приймач «Робертс радiо»[17 - «Робертс радiо» – англiйська компанiя з виробництва електронiки, заснована 1932 року. Існуе й досi, випускаючи цифровi радiоприймачi.]. Вiн встромив штепсель у розетку i почав налаштовувати прилад на рiзнi станцii. Хлопцi аплодували й смiялися з кожним новим звуком, який лунав iз великоi дерев’яноi скриньки.

– Джайлз менi розповiв, що зайняв друге мiсце з математики у цьому триместрi, – повiдомила панi Беррiнгтон, звертаючись до свого чоловiка.

– Зате став гiршим майже у всiх iнших дисциплiнах, – вiдповiв той.

Джайлз намагався приховати збентеження i продовжував шукати якусь iншу станцiю у своему радiоприймачi.

– Але ви мали бачити гол, який вiн забив у ворота «Ейвонгерсту», – заступився за приятеля Гаррi. – Ми всi впевненi, що вiн стане капiтаном команди наступного року.

– М’ячi не допоможуть вступити до Ітона, – зауважив пан Беррiнгтон, не дивлячись на Гаррi. – Настав час братися за розум i працювати як слiд.

Упродовж якогось часу нiхто нiчого не казав, доки мовчанку не порушила панi Беррiнгтон:

– Ви – той Клiфтон, який спiвае в хорi у церквi Святоi Марii у Редклiффi? – запитала вона.

– Гаррi – справжнiй солiст, – сказав Джайлз. – Насправдi вiн хоровий стипендiат.

Гаррi усвiдомив, що батько Джайлза зараз споглядае на нього.

– Гадаю, я вас впiзнала, – зауважила панi Беррiнгтон. – Ми з дiдусем Джайлза якось вiдвiдали месу в церквi Святоi Марii, коли хор школи Святого Беди приеднався до виступу Бристольськоi гiмназii. Виконання «Я знаю, що мiй Спаситель живий»[18 - Книга Йова, 19:25.] було просто бездоганним, Гаррi.

– Дякую, панi Беррiнгтон, – зашарiвся Гаррi.

– Ви плануете вступати до Бристольськоi гiмназii пiсля того, як закiнчите школу Святого Беди, Клiфтоне? – запитав пан Беррiнгтон.

«Знову Клiфтон», – подумав Гаррi.

– Тiльки якщо отримаю стипендiю, сер, – вiдповiв вiн.

– Але чому це настiльки важливо? – поцiкавилася панi Беррiнгтон. – Напевно вам запропонують мiсце, як i будь-якому iншому учневi?

– Позаяк моя мати не зможе дозволити собi заплатити, панi Беррiнгтон. Вона працюе офiцiанткою у «Королiвському готелi».

– А ваш батько…

– Вiн помер, – сказав Гаррi. – Його вбили на вiйнi.

Вiн уважно спостерiгав, як вiдреагуе пан Беррiнгтон, але, як хороший гравець у покер, не видавав своiх почуттiв.

– Менi шкода, – сказала панi Беррiнгтон. – Я не знала.

За спиною Гаррi вiдчинилися дверi, i зайшов лакей, який нiс двоповерховий торт, спечений зумисне до дня народження, на срiбнiй тацi, i поставив посеред столу. Пiсля того як Джайлзу вдалося задути всi дванадцять свiчок одним подихом, усi зааплодували.

– А коли у вас день народження, Клiфтоне? – поцiкавився пан Беррiнгтон.

– Був мiсяць тому, сер, – вiдповiв Гаррi.

Пан Беррiнгтон вiдвернувся вiд нього. Лакей повибирав свiчки, перш нiж вручити молодому господаревi великого ножа для розрiзання торта. Джайлз узявся до роботи i поклав п’ять нерiвних шматочкiв на блюдця, якi покоiвка поставила на стiл. Дiкiнс з’iв грудки глазурi, що попадали в його тарiлку, перш нiж вiдкусити сам торт. Гаррi наслiдував приклад панi Беррiнгтон. Вiн узяв маленьку срiбну виделку, що лежала бiля тарiлки, вiдкраяв маленький шматочок своеi порцii i поклав виделку назад на тарiлку. Лише пан Беррiнгтон не торкнувся свого шматка торта. Раптом вiн без попередження пiднявся зi свого крiсла i мовчки вийшов.

Мати Джайлза навiть не намагалася приховати свое здивування вiд поведiнки чоловiка, але нiчого не сказала. Гаррi не вiдводив очей вiд пана Г’юго, поки той не вийшов iз примiщення, а Дiкiнс, прикiнчивши свiй шматок торта, знову зосередив свою увагу на канапках iз копченим лососем, явно не розумiючи, що вiдбуваеться навколо нього.

Щойно дверi зачинилися, панi Беррiнгтон продовжила бесiду, нiби нiчого й не сталося:

– Я впевнена, що ви отримаете стипендiю Бристольськоi гiмназii, Гаррi, особливо враховуючи все те, що Джайлз розповiв менi про вас. Ви, либонь, дуже розумний хлопчик, а також обдарований спiвак.

– Джайлз мае звичку все перебiльшувати, панi Беррiнгтон, – сказав Гаррi. – Можу вас запевнити, що лише Дiкiнс може бути впевненим, що отримае цю стипендiю.

– А хiба Бристольська гiмназiя не пропонуе гранти для музикантiв? – здивувалася вона.

– Але не хористам, – сказав Гаррi. – Вони не ризикнуть.

– Не впевнена, що зрозумiла вас, – сказала панi Беррiнгтон. – Нiщо не може вiдiбрати у вас хоровоi пiдготовки, яку ви набували роками.

– Це правда, але, на жаль, нiхто не може передбачити, що станеться, коли голос почне ламатися. Деякi дисканти виявляються басами, а баритони стають тенорами, це неможливо спрогнозувати заздалегiдь.

– Чому так? – запитав Дiкiнс, уперше зацiкавившись розмовою.

– Є багато спiвакiв, якi не змогли отримати навiть мiсце в мiсцевому хорi пiсля того, як iхнiй голос зламався. Запитайте в Ернеста Ло[19 - Ернест Ло (1911–2000) – знаменитий англiйський хлопчик-сопрано, який став рекламiстом пiсля того, як зламався його голос.]. Усi в Англii чули, як вiн спiвае «На крилах пiснi»[20 - Вокальний твiр Фелiкса Мендельсона-Бартольдi (1809–1847).], але пiсля того як його голос зламався, всi про нього забули.

– Тобi просто доведеться працювати стараннiше, – зауважив Дiкiнс. – Не забувай, що гiмназiя щороку видiляе дванадцять стипендiй, а я можу виграти лише одну з них, – додав вiн.

– Не в цьому проблема, – сказав Гаррi. – Якщо я докладатиму бiльше зусиль, менi доведеться покинути хор, i без моеi стипендii менi доведеться покинути й школу Святого Беди, тож…

– Ти опинишся мiж молотом i ковадлом, – закiнчив Дiкiнс.

Гаррi зроду ранiше не чув цiеi фрази, тому вирiшив пiзнiше запитати Дiкiнса, що вона означае.

– Ну, одну рiч можна стверджувати напевно, – визнала панi Беррiнгтон: – Джайлз не зможе виграти стипендiю в жоднiй школi.

– Можливо, нi, – визнав Гаррi. – Але Бристольська гiмназiя швидше за все не вiдмовиться вiд лiвого захисника такого класу.

– Тодi нам доведеться сподiватися, що Ітон вважатиме так само, – резюмувала панi Беррiнгтон, – бо його батько хоче, щоб син потрапив саме туди.

– Я не хочу вступати до Ітона, – заперечив Джайлз i вiдклав виделку. – Хочу до Бристольськоi гiмназii, щоб залишитися з друзями.

– Я впевнена, що ти знайдеш багато нових друзiв в Ітонi, – запевнила його мати. – А якщо не пiдеш стежкою свого батька, це його дуже засмутить.

Лакей кашлянув. Панi Беррiнгтон визирнула з вiкна i побачила автiвку, що пiд’iжджала до ганку.

– Гадаю, настав час вам усiм повертатися до школи, – сказала вона. – Я, звичайно, не хочу бути вiдповiдальною за ваше запiзнення на пiдготовку до урокiв.

Гаррi сумно поглянув на велику тарiлку з канапками та недоiдений торт, але неохоче пiдвiвся зi свого мiсця i пiшов до дверей. Один раз вiн озирнувся i мiг би заприсягнутися, що бачив, як Дiкiнс запхав канапку до кишенi. Вiн перевiв погляд на вiкно i зi здивуванням побачив незграбне дiвчисько з довгими косами, яке зiщулилося в кутку, читаючи якусь книжку.

– Це моя сестра Емма, – пояснив Джайлз. – Вона нiколи не покидае читання. Просто iгноруй ii.

Гаррi всмiхнувся Еммi, але вона не дивилася на нього. Дiкiнс також навiть не поглянув на неi. Панi Беррiнгтон вiдпровадила хлопчикiв до вхiдних дверей, де потиснула руки Гаррi та Дiкiнсу.

– Сподiваюся, що ви обое знову нас навiдаете, – сказала вона. – Ви так позитивно впливаете на Джайлза.

– Дякую вам за те, що пригостили чаем, панi Беррiнгтон, – сказав Гаррi.

Дiкiнс просто кивнув. Обидва хлопчики вiдвели погляди, коли мати обiйняла сина i поцiлувала його.

Коли водiй виiжджав довгою дорiжкою до ворiт, Гаррi дивився крiзь задне вiкно на будинок. Вiн не помiтив, як зникае Емма, яка з вiкна глипала на автомобiль.




7


Шкiльна крамничка була вiдчинена з четвертоi до шостоi години пополуднi кожного вiвторка та четверга. Гаррi рiдко навiдувався до «емпорiю»[21 - Емпорiй – в античнi часи – мiсця для торгiвлi, якi гендлярi однiеi краiни резервували на територii iншоi краiни, а в ранньому середньовiччi – загальна назва торгових поселень, що виникли у Пiвнiчно-Захiднiй Європi в VI–VII ст. i проiснували до IX ст.], як ii називали учнi, оскiльки кишенькових грошей мав лише два шилiнги i знав, що його матiр не втiшать якiсь додатковi витрати, якi з’являються в рахунку наприкiнцi року навчання. Однак у день народження Дiкiнса Гаррi зробив виняток iз цього правила i вирiшив придбати на пеннi шоколадну помадку для свого приятеля.

Незважаючи на рiдкiснi вiзити Гаррi до крамницi, ввечерi кожного вiвторка та четверга на його столi з’являлася плитка шоколаду «П’ять хлопчикiв Фрая». Хоча й iснувало шкiльне правило, що жоден хлопчик не може витратити бiльше, нiж шiсть пенсiв на тиждень у магазинi, Джайлз також залишав пуделко асортi лакрицi для Дiкiнса, давши зрозумiти своiм друзям, що нiчого не чекае навзамiн.

Коли у вiвторок Гаррi зайшов до крамницi, то приеднався до довгоi черги хлопцiв, якi чекали на обслугу. Його рот наповнився слиною, коли вiн споглядав на акуратно складенi ряди шоколаду, печива, мармеладу, лакрицi й останнього захоплення – картопляних чiпсiв «Смiтс». Вiн зважив, чи не купити пакетик i для себе, але нещодавне знайомство з паном Вiлкiнсом Мiкобером[22 - Вiлкiнс Мiкобер – персонаж роману Чарлза Дiккенса «Девiд Коперфiлд», який потрапив до борговоi в’язницi.] не залишило сумнiвiв щодо вартостi шести пенсiв.

Коли Гаррi оглядав скарби «емпорiю», вiн почув голос Джайлза i помiтив, що той стоiть за кiлька учнiв попереду в черзi. Вiн уже було хотiв привiтатися зi своiм товаришем, коли побачив, як Джайлз бере з полицi плитку шоколаду i кладе ii до кишенi штанiв. За кiлька секунд туди ж помандрував i пакетик жувальноi гумки. Коли ж пiдiйшла черга Джайлза, вiн поклав на ляду пуделко асортi з лакрицi за два пенси i пакетик чiпсiв за один пенс, якi пан Свайвелз, завiдувач магазину, акуратно записав до своеi книги навпроти прiзвища Беррiнгтона. Двi iншi речi лишилися в кишенi Джайлза невиявленими.

Гаррi отетерiв вiд жаху, i перш нiж Джайлз встиг обернутися, вислизнув iз крамницi, не бажаючи, щоб товариш його побачив. Гаррi повiльно рушив навколо шкiльноi будiвлi, намагаючись збагнути, навiщо Джайлзу щось красти, коли вiн цiлком може дозволити собi за це заплатити. Вiн припускав, що мае бути якесь просте пояснення, хоча й не мiг уявити, що це може бути.

Гаррi пiдiйшов до своеi кiмнати перед самою пiдготовкою до занять i виявив на своему столi плитку шоколаду, а на столi Дiкiнса – коробку з лакрицевим асортi. Йому було важко зосередитися на причинах промисловоi революцii, адже вiн нiяк не мiг вирiшити, що мае робити зi своiм вiдкриттям.

До кiнця заняття вiн прийняв рiшення. Поклав нерозгорнуту шоколадну плитку у горiшню шухляду свого столу i вирiшив, що поверне ii до крамницi у четвер, нiчого не сказавши Джайлзу.

Тiеi ночi Гаррi не спав, а пiсля снiданку вiдвiв Дiкiнса убiк i пояснив, чому не змiг придбати йому подарунок на день народження. Дiкiнс не мiг приховати своеi невiри.

– Мiй тато мав таку ж проблему у своему магазинi, – сказав Дiкiнс. – Це називаеться крамничною крадiжкою. «Дейлi мейл» звинувачуе в цьому Велику депресiю.

– Не думаю, що сiм’я Джайлза дуже постраждала вiд впливу депресii, – сказав Гаррi емоцiйно.

Дiкiнс у задумi кивнув:

– Може, треба сказати про це Фробу?

– Викрити свого найкращого приятеля? – не повiрив Гаррi. – Нiколи!

– Але якщо Джайлза спiймають, його можуть вигнати, – наполягав Дiкiнс. – Найменше, що ти можеш зробити, – це попередити його, що знаеш про його справи.

– Я про це подумаю, – сказав Гаррi. – Тим часом маю намiр повернути все, що Джайлз менi даруе, магазину, не даючи йому шансу дiзнатися про це.

Дiкiнс нахилився ближче.

– Чи не мiг би ти прихопити й оце? – прошепотiв вiн. – Я зроду не ходжу до крамницi, тому не знаю, що там i як.

Гаррi погодився взяти на себе вiдповiдальнiсть i пiсля цього двiчi на тиждень ходив до крамницi повертати на полицi небажанi подарунки Джайлза. Вiн дiйшов висновку, що Дiкiнс таки мае рацiю i що йому все ж доведеться поговорити з товаришем, перш нiж того спiймають, але вирiшив вiдкласти бесiду до кiнця навчання.


* * *

– Гарний удар, Беррiнгтоне, – похвалив пан Фробiшер, коли м’яч перетнув межу.

Серед глядачiв вибухнула буря оплескiв.

– Згадайте моi слова, директоре, Беррiнгтон iще зiграе за Ітон проти Герроу на «Лордз».

– Нi, якщо вiд Джайлза буде щось залежати, – прошепотiв Гаррi Дiкiнсу.

– Що робитимеш на лiтнiх вакацiях, Гаррi? – запитав Дiкiнс, який, здавалося, не звертав уваги на все, що вiдбуваеться навколо.

– Цього року я не планував вiдвiдати Тоскану, якщо ти про це, – вiдповiв Гаррi з усмiшкою.

– Не думаю, що Джайлз справдi хоче туди, – зауважив Дiкiнс. – Адже iталiйцi так i не втямили, як грати у крикет.

– Ну, я був би радий помiнятися з ним мiсцями, – сказав Гаррi. – Адже мене не турбуе, що Мiкеланджело, Да Вiнчi та Караваджо так i не ознайомилися з тонкощами лiвоi подачi, не кажучи вже про макароннi вироби, якi йому доведеться спожити.

– А куди ти поiдеш? – поцiкавився Дiкiнс.

– Тиждень на Захiднiй Рiв’ерi, – сказав Гаррi з бравадою. – Великий пiрс у Вестон-Сюпер-Маре зазвичай е чiльним мiсцем, бо за ним в’еться риба, i смажена картопля в кафетерii «Коффiнс». Хочеш приеднатися до мене?

– На жаль, не зможу знайти на це час, – вiдмовився Дiкiнс, який, вочевидь, вирiшив, що Гаррi казав серйозно.

– А чому? – запитав Гаррi.

– Надто багато роботи.

– Ти намiряешся працювати пiд час вакацiй? – здивувався Гаррi.

– Робота для мене – свято, – пояснив Дiкiнс. – Я насолоджуюся нею так само, як Джайлз – своiм крикетом, а ти – спiвами.

– Але де ти працюеш?

– У мунiципальнiй бiблiотецi, телепню. У них е все, що менi потрiбно.

– Чи можу я приеднатися до тебе? – попросив Гаррi. – Менi знадобиться будь-яка допомога, яку тiльки зможу отримати, якщо е хоч якийсь шанс отримати стипендiю Бристольськоi гiмназii.

– Тiльки якщо погодишся мовчати там увесь час, – попередив Дiкiнс.

Гаррi засмiявся б, але вiн знав, що його приятель не вважае роботу смiшною справою.

– Але менi конче потрiбна допомога з латинською граматикою, – пожалiвся Гаррi. – Я досi не розумiю пiдрядних сполучникiв, не кажучи вже про кон’юнктиви, а якщо не отримаю прохiдну оцiнку за латину, менi гаплик, навiть коли добре покажу себе в усiх iнших предметах.

– Я можу допомогти тобi з латинською граматикою, – пообiцяв Дiкiнс, – якщо зробиш менi послугу.

– Лише скажи, що треба, – вiдгукнувся Гаррi. – Хоча нiколи не зможу повiрити, що ти сподiваешся спiвати соло цього року.

– Гарний удар, Беррiнгтоне, – знову похвалив пан Фробiшер, i Гаррi приеднався до аплодисментiв.

– Це його третя пiвсотня цього сезону, директоре, – додав вiн.

– Будь серйозним, Гаррi, – сказав Дiкiнс. – Ось що. Моему татовi потрiбен хтось, хто змiг би пiд час лiтнiх вакацiй розносити газети щоранку, i я запропонував тебе. Оплата – шилiнг на тиждень, i доти, доки ти зможеш приходити до магазину о шостiй годинi ранку, робота твоя.

– О шостiй годинi? – з недовiрою перепитав Гаррi. – Коли у вас е дядько, який будить увесь будинок о п’ятiй, це – найменша з моiх проблем.

– То ти готовий узятися за цю роботу?

– Авжеж, – погодився Гаррi. – Але чому ти сам цього не хочеш? Шилiнгом на тиждень не варто нехтувати.

– І не нагадуй, – вiдмахнувся Дiкiнс, – адже я не вмiю iздити на велосипедi.

– Хай йому грець! – засмутився Гаррi. – Я ж навiть велосипеда не маю.

– Я не казав, що не маю, – зiтхнув Дiкiнс. – Я сказав, що не вмiю iздити.

– Клiфтоне! – гукнув пан Фробiшер, коли гравцi в крикет пiшли з поля пити чай. – Я б хотiв бачити вас у своему кабiнетi пiсля урокiв.


* * *

Гаррi завжди подобався пан Фробiшер, який був одним iз небагатьох викладачiв, що вважали його рiвнею. Вiн також не мав фаворитiв, у той час як деякi iншi вчителi не залишали йому сумнiвiв, що синовi вантажника не варто було навiть заходити у священну браму школи Святого Беди.

Коли задзеленчав дзвоник, провiщаючи кiнець уроку, Гаррi вiдклав перо i подався коридором до кабiнету пана Фробiшера. Вiн навiть уявлення не мав, чому його захотiв бачити класний керiвник, i не придiляв великоi уваги цiй справi. Гаррi постукав у дверi кабiнету.

– Заходьте, – промовив голос людини, яка зроду не марнувала своiх слiв.

Гаррi вiдчинив дверi i був здивований, що його не зустрiла звична усмiшка Фроба. Пан Фробiшер пильно поглянув на Гаррi, коли той зупинився перед його столом.

– До мого вiдома довели, Клiфтоне, що ви крадете солодощi з магазину.

У головi хлопця запанувала порожнеча, поки Гаррi намагався знайти вiдповiдь, яка не стала б вироком для Джайлза.

– Вас бачив староста, коли ви брали товари з полиць, – продовжував Фробiшер iз такою ж безкомпромiсною iнтонацiею, – а потiм вислизали з магазину, не дочекавшись своеi черги.

Гаррi хотiв сказати: «Не брав, сер, а клав», але все, що йому вдалося вичавити, було:

– Я нiколи нiчого не брав iз магазину, сер.

І густо почервонiв.

– Тодi як ви поясните те, що двiчi на тиждень вiдвiдували «емпорiй», проте немае жодного запису навпроти вашого iменi в книзi пана Свайвелза?

Пан Фробiшер терпляче чекав, але Гаррi знав, що якщо скаже правду, Джайлза, без сумнiву, витурять.

– А цю плитку шоколаду i пуделко асортi з лакрицею знайшли у горiшнiй шухлядi вашого столу незадовго пiсля закриття крамницi.

Гаррi подивився на солодощi, але все одно нiчого не сказав.

– Я чекаю на пояснення, Клiфтоне, – сказав пан Фробiшер.

Пiсля ще однiеi тривалоi паузи вiн додав:

– Я, звiсно, розумiю, що у вас набагато менше грошей, нiж у будь-якого iншого хлопця у вашому класi, але це не виправдовуе крадiжки.

– Я в життi нiчого не крав! – повторив Гаррi.

Настала черга червонiти пановi Фробiшеру. Вiн пiдвiвся з-за столу.

– Якщо це так, Клiфтоне, а я хочу вам вiрити, то вам доведеться прийти до мене пiсля репетицii хору з детальним поясненням того, як у вашому розпорядженнi опинилися ласощi, за якi ви явно не платили. Якщо звiт мене не задовольнить, ми обое будемо змушенi навiдатися до директора, i не сумнiваюся, якою буде його рiшення.

Гаррi вийшов iз кабiнету. Щойно дверi зачинилися за його спиною, вiн вiдчув, що йому стало зле. Хлопець повернувся до своеi кiмнати, сподiваючись, що Джайлза там не буде. Коли ж вiдчинив дверi, то перше, що побачив, – ще одну плитку шоколаду на столi.

Джайлз поглянув на прибульця.

– Ти добре почуваешся? – запитав вiн, побачивши перекошене обличчя Гаррi.

Той не вiдповiв. Вiн прибрав шоколад до шухляди i вирушив на репетицiю хору, не сказавши нi слова своему товаришу. Джайлзстежив за ним поглядом, i щойно дверi зачинилися, обернувся до Дiкiнса та поцiкавився:

– У нього якiсь клопоти?

Дiкiнс продовжував писати, так нiби не почув цього запитання.

– Ти мене не чув, тетеря? – не вгавав Джайлз. – Чому Гаррi такий сумний?

– Усе, що я знаю, це те, що вiн зустрiчався з Фробом.

– Навiщо? – запитав Джайлз, виявляючи iще бiльше зацiкавлення.

– Не знаю, – вiдрубав Дiкiнс i не покинув свою писанину.

Джайлз пiдвiвся i пройшовся кiмнатою до Дiкiнса.

– Ти не хочеш менi сказати? – запитав вiн, схопивши товариша за вухо.

Дiкiнс впустив ручку, нервово торкнувся дужки окулярiв i посунув iх далi на нiс, перш нiж нарештi сказати:

– У нього великi неприемностi.

– Що за неприемностi? – поцiкавився Джайлз, викручуючи приятелевi вухо.

– Гадаю, його навiть можуть вигнати! – просичав Дiкiнс.

Джайлз вiдпустив його вухо i засмiявся.

– Вигнати Гаррi? – усмiхнувся вiн. – Та швидше Папу Римського позбавлять престолу!

Джайлз вернувся до свого столу, коли помiтив, що на чолi Дiкiнса з’явилися намистинки поту.

– За що? – запитав вiн тихiше.

– Фроб вирiшив, що вiн краде солодощi iз магазину, – пояснив Дiкiнс.

Якби Дiкiнс звiв погляд, то побачив би, що Джайлз зблiд як крейда. За мить вiн почув, як зачинилися дверi. Хлопець узяв ручку i спробував зосередитися, але вперше в життi не закiнчив свое домашне завдання.


* * *

Коли Гаррi через годину вийшов пiсля репетицii хору, то помiтив Фiшера, який пiдпирав стiну, не в змозi приховати свою посмiшку. Саме тодi вiн i збагнув, хто саме, ймовiрно, повiдомив про нього. Гаррi проiгнорував Фiшера й повернувся до своеi кiмнати, нiби нiчого не сталося, хоча насправдi почувався тим, кому висiти на шибеницi, знаючи, що якщо не видасть свого найкращого приятеля, покарання буде жорстоким. Вiн повагався перед тим, як постукати у дверi класного керiвника.

– Заходьте, – цього разу це пролунало набагато м’якше, анiж ранiше, але коли Гаррi увiйшов до кабiнету, його зустрiв такий само безкомпромiсний погляд. Учень схилив голову.

– Хочу щиро попросити у вас вибачення, Клiфтоне, – сказав Фробiшер, пiдводячись з-за свого столу. – Тепер я знаю, що ви не виннi.

Серце Гаррi все ще трiпотiло, але тепер вiн тривожився за Джайлза.

– Спасибi, сер, – подякував вiн, але голову все одно не пiдвiв.

У нього було стiльки запитань, якi хотiлося б поставити Фробу, але вiн знав, що на жодне з них вiдповiдi не отримае.

Пан Фробiшер вийшов з-за столу й потиснув Гаррi руку, чого ранiше зроду не робив.

– Краще покваптесь, Клiфтоне, якщо сподiваетесь устигнути на вечерю.

Коли Гаррi вийшов iз кабiнету Фроба, то повiльно почвалав до трапезноi. Фiшер стояв бiля дверей iз здивуванням на обличчi. Гаррi пройшов повз нього i зайняв свое мiсце на кiнцi лави поруч iз Дiкiнсом. Сидiння навпроти було порожне.




8


Джайлз так i не з’явився на вечерю, а в його лiжку цiеi ночi нiхто не спав. Гаррi пiдозрював, що якби школа Святого Беди не програла свiй щорiчний фiнал проти «Ейвонгерста» за тридцять одну пробiжку, небагато хлопцiв i навiть учителiв помiтили б його вiдсутнiсть.

Але, на жаль для Джайлза, це був домашнiй матч, тому кожен мав свою думку про те, чому перший бетсмен школи не зайняв свою позицiю, i не в останню чергу Фiшер, який патякав кожному, хто хотiв його слухати, що не того учня вiдлучили вiд урокiв.


* * *

Гаррi без великого бажання чекав канiкули; не лише тому, що запитував себе, чи побачить вiн iще Джайлза, а й тому, що це означало повернутися до будинку номер двадцять сiм на Стiлл-Гаус-лейн i знову дiлити кiмнату з дядьком Стеном, який усе частiше повертався додому п’яний як чiп.

Провiвши вечiр за перегляданням своiх старих екзаменацiйних робiт, Гаррi лягав у лiжко близько десятоi. Вiн швидко засинав, десь пiсля опiвночi його будив дядько Стен, який нерiдко бував такий захмелiлий, що навiть не мiг знайти власного лiжка. Звук того, як Стен намагався дзюрити в горщик, не завжди потрапляючи куди слiд, був чимось, що залишилося в пам’ятi Гаррi до кiнця життя.

Щойно Стен падав на свое лiжко – вiн рiдко коли намагався роздягнутися – Гаррi пробував засинати знову, але його часто будило гучне п’яне хропiння. Вiн мрiяв повернутися до школи Святого Беди, де дiлив спальню з двадцятьма дев’ятьма iншими хлопцями.

Гаррi все ще сподiвався, що Стен якоiсь митi може викрити якiсь деталi смертi його батька, але бiльшу частину свого часу той був такий неадекватний, що не мiг вiдповiсти навiть на найпростiше запитання. В одному з рiдкiсних випадкiв, коли чоловiк був достатньо тверезим, аби спiлкуватися, вiн порадив Гаррi йти до дiдька i попередив, що якщо знову торкнеться цiеi теми, вiн його вiддухопелить.

Єдиним позитивним моментом дiлити кiмнату з дядьком Стеном було те, що Гаррi не мав жодного шансу запiзнитися на розповсюдження газет.

Днi Гаррi на Стiлл-Гаус-лейн набули добре впорядкованоi процедури: пiдйом о п’ятiй, один тост на снiданок – вiн бiльше не вилизував миску пiсля свого дядька; поява в газетному кiоску пана Дiкiнса о шостiй, складання примiрникiв у правильному порядку i потiм доставка iх. Уся процедура займала близько двох годин, дозволяючи йому повернутися додому вчасно на горнятко чаю з мамою, перш нiж вона виходила на роботу. Близько восьмоi тридцять Гаррi вирушав до бiблiотеки, де зустрiчався з Дiкiнсом, який завжди сидiв на горiшнiй сходинцi, чекаючи, поки хтось вiдiмкне дверi.

У другiй половинi дня Гаррi вiдвiдував репетицiю хору в церквi Святоi Марii у Редклiффi, що було частиною його зобов’язань перед школою Святого Беди. Вiн зроду не вважав це обов’язком, адже дуже любив спiвати. Правду кажучи, вiн не раз шепотiв: «Будь ласка, Боже, коли мiй голос зламаеться, дозволь менi стати тенором, i я бiльше нiколи не буду просити в Тебе нiчого iншого».

Пiсля того як повертався додому на чай увечерi, Гаррi студiював за кухонним столом кiлька годин перед сном, боячись повернення свого дядька не менше, нiж Фiшера у перший тиждень перебування у школi Святого Беди. Але принаймнi Фiшер вiдбув до гiмназii в Колстонi, тому Гаррi вирiшив, що iхнi шляхи бiльше вже нiколи не перетнуться.


* * *

Гаррi з нетерпiнням чекав свого останнього року в школi Святого Беди, хоча й не сумнiвався в тому, що його життя вiдчутно змiниться, якщо його шляхи з друзями розiйдуться: Джайлз не знав, куди пiде, а Дiкiнс намiрявся вступити до Бристольськоi гiмназii, а якщо вiн не зможе отримати стипендiю цього начального закладу, то, цiлком iмовiрно, повернеться до Меррiвудськоi початковоi школи, а потiм, коли йому виповниться чотирнадцять, кине школу i вирушить шукати собi роботу. Хлопець намагався не думати про наслiдки такоi невдачi, незважаючи на те, що Стен нiколи не пропускав нагоди нагадати йому, що вiн завжди зможе знайти роботу в доках.

– Хлопцевi взагалi не варто було дозволяти iхати до цiеi престижноi школи, – регулярно розпатякував вiн Мейзi, коли та ставила перед ним миску з кашею. – Пiсля неi вiн занадто високоi думки про себе, – додавав вiн, нiби Гаррi не було поряд.

Гаррi вважав, що Фiшер iз радiстю погодився б iз цiею думкою, але вiн уже давно дiйшов висновку, що дядько Стен i Фiшер мали мiж собою багато спiльного.

– Але ж Гаррi мае отримати шанс покращити свое життя? – заперечила Мейзi.

– Задля чого? – не вгавав Стен. – Якщо доки достатньо хорошi для мене i його старого, то чому вони недостатньо хорошi для нього? – резюмував вiн iз упевненiстю, що не передбачала аргументiв проти.

– Можливо, хлопчик розумнiший за нас обох, – зауважила Мейзi.

Це на якийсь час заспокоiло Стена, але пiсля черговоi ложки кашi вiн заявив:

– Залежить вiд того, що розумiти пiд словом «розумний». Бо е розумнi, а е мудрi.

Вiн набрав iще одну ложку, але нiчого бiльше не додав до цього глибокого твердження.

Гаррi розрiзав шматочок тосту на чотири частини, коли слухав, як дядько грае ту ж саму платiвку знову й знову щоранку. Вiн зроду не захищав себе, позаяк було очевидно: Стен уже все вирiшив щодо майбутнього Гаррi, нiщо не зможе змiнити його рiшення. Стен не усвiдомлював, що його постiйнi допiкання лише надихали Гаррi працювати ще стараннiше.

– Не можна сидiти тут весь день, – наприкiнцi коментував Стен, особливо коли вiдчував, що втрачае аргументацiю. – Дехто з нас мае й працювати, – додавав вiн, встаючи з-за столу.

Нiхто не заперечував.

– І ще одне, – видихав вiн, вiдчиняючи дверi кухнi. – Нiхто з вас не помiтив, що хлопчик розм’як. Вiн навiть не облизуе мою миску з-пiд кашi. Бозна, чого iх там навчають у цiй школi.

Дверi за ним зачинилися.

– Не звертай уваги на свого дядька, – порадила мати Гаррi. – Вiн просто заздрить. Йому не подобаеться той факт, що ми всi пишаемося тобою. І навiть йому доведеться змiнити свою платiвку, коли ти здобудеш цю стипендiю, так само як i твiй приятель Дiкiнс.

– У цьому й проблема, мамо, – сказав Гаррi. – Я не такий, як Дiкiнс, i починаю задумуватися, чи воно того варте.

Усi мовчки витрiщалися на Гаррi, доки не озвався дiдусь, уперше за кiлька днiв:

– Хотiлося б i менi отримати можливiсть учитися в Бристольськiй гiмназii.

– Чому, дiдусю? – вигукнув Гаррi.

– Бо якби я це зробив, то нам не довелося б жити з твоiм дядьком Стеном усi цi роки.


* * *

Гаррi насолоджувався своiм ранковим достачанням газет, i не лише тому, що це давало причину звiятися з дому. За кiлька тижнiв вiн познайомився з кiлькома постiйними клiентами пана Дiкiнса, дехто з них чув, як вiн спiвав у церквi Святоi Марii, i коли передавав iм iхнiй примiрник, Гаррi часто пропонували горнятко чаю або й навiть яблуко. Пан Дiкiнс його попередив, що на маршрутi трапляються двi собаки; упродовж двох тижнiв вони обидвi вже махали хвостами, коли експедитор злазив зi свого велосипеда.

Гаррi iз задоволенням виявив, що пан Голкомб був одним iз постiйних клiентiв пана Дiкiнса, i вони часто мали нагоду перекинутися словом, коли вiн щоранку привозив примiрник «Таймс». Його перший учитель не сумнiвався в тому, що учневi не потрiбно повертатися до Меррiвуда, i додав, що коли знадобиться додаткове навчання, то вiн зазвичай вiльний увечерi.

Коли Гаррi повертався до газетного кiоску пiсля свого маршруту, пан Дiкiнс завжди клав у кошик плитку шоколаду «П’ять хлопчикiв Фрая», перш нiж вiдпускати його з роботи. Це нагадало пiдлiтку про Джайлза. Вiн часто мiркував, що сталося з його приятелем. Нi вiн, нi Дiкiнс нiчого не чули про Джайлза вiдтодi, як пан Фробiшер вибачився перед Гаррi пiсля репетицii. І перш нiж вийти з крамницi, щоб податися додому, вiн завжди зупинявся перед вiтриною, щоб помилуватися годинником, який, як вiн знав, нiколи не зможе собi дозволити. Вiн навiть не потурбувався запитати пана Дiкiнса, скiльки той хронометр коштуе.

У щотижневому перебiгу життя Гаррi були лише двi вiдмiнностi. Вiн завжди намагався провести ранок суботи зi Старим Джеком, прихопивши з собою по примiрнику газети за минулий тиждень, а ввечерi недiлi, щойно закiнчував зi своiми обов’язками в церквi Святоi Марii, поспiшав через мiсто, щоб устигнути на вечiрню до церкви Святого Рiздва.

Тендiтна панна Мандей аж сяяла, коли вiн спiвав соло. Вона лише сподiвалася, що зможе прожити достатньо довго, щоб побачити, як Гаррi вступае до Кембриджа. Жiнка планувала розповiсти йому про хор у Королiвському коледжi, але не ранiше, нiж вiн отримае мiсце у Бристольськiй гiмназii.


* * *

– Пан Фробiшер плануе призначити вас старостою? – поцiкавився Старий Джек iще до того, як Гаррi зайняв свое звичне мiсце на протилежному боцi вагона.

– Не знаю, – стенув плечима Гаррi. – Фроб завжди каже, – додав вiн, посмикавши лацкани свого пiджака: – Клiфтоне, в життi ви отримуете те, чого заслуговуете, i не бiльше, хоча, звiсно, й не менше.

Старий Джек усмiхнувся i ледве стримався, аби не похвалити: «Непогана iмiтацiя Фроба». Вiдтак додав:

– Тодi роблю ставку на те, що ви станете старостою.

– Я волiв би за краще здобути стипендiю Бристольськоi гiмназii, – зiтхнув Гаррi, раптом вiдчувши себе старшим за своi роки.

– А вашi друзi, Беррiнгтон i Дiкiнс? – запитав Старий Джек, намагаючись полiпшити хлопцю настрiй. – Вони також призначенi для чогось вищого?

– Дiкiнса нiколи не зроблять старостою, – визнав Гаррi. – Вiн не може попiклуватися навiть про себе, не кажучи вже про iнших. У будь-якому разi вiн сподiваеться стати бiблiотечним ментором, а позаяк бiльше нiхто не прагне цiеi посади, то пан Фробiшер не позбуватиметься сну, ламаючи голову, кого саме призначити на неi.

– А Беррiнгтон?

– Не впевнений, що вiн повернеться на наступний курс, – у задумi промовив Гаррi. – Навiть якщо вiн це зробить, упевнений, що i його старостою не зроблять.

– Не варто недооцiнювати його батька, – застерiг Старий Джек. – Цей чоловiк, безумовно, знайде спосiб, щоб його син повернувся першого дня навчання. І я б не поставив грошi на те, що вiн не стане старостою.

– Будемо сподiватися, що ви маете рацiю, – не став сперечатися Гаррi.

– А якщо я ii маю, то можу припустити, що вiн вступить, як i його батько, до Ітона?

– Нi, якщо зважатимуть на його думку. Джайлз вважав би за краще потрапити до Бристольськоi гiмназii разом iз Дiкiнсом i мною.

– Якщо вiн не потрапить до Ітона, то йому навряд чи запропонують мiсце в гiмназii. Їхнiй вступний iспит – один iз найскладнiших у краiнi.

– Вiн менi казав, що мае план.

– Краще йому бути хорошим, якщо сподiваеться одурити свого батька, а також екзаменаторiв.

Гаррi промовчав.

– Як ваша матiр? – поцiкавився Старий Джек, змiнюючи тему, оскiльки було ясно, що хлопчик бiльше не хоче про це розмовляти.

– Тiльки-но отримала пiдвищення. Зараз вона вiдповiдае за всiх офiцiанток у залi «Палм-Корту» i пiдпорядковуеться безпосередньо пановi Фремптону, управителю готелю.

– Ви мали б дуже пишатися нею, – мовив Старий Джек.

– Так i е, сер, i навiть бiльше: я це доведу.

– Що маете на увазi?

Гаррi подiлився своiм секретом. Старигань уважно слухав i час вiд часу кивав. Вiн бачив одну маленьку проблему, але вона не була непереборною.


* * *

Коли Гаррi повернувся до магазину, порозносивши газети перед тим, як пiти до школи, пан Дiкiнс дав йому шилiнг як бонус.

– Ви найкращий працiвник, якого я коли-небудь мав, – заявив вiн.

– Спасибi, сер, – подякував Гаррi, ховаючи грошi. – Пане Дiкiнс, чи можу я у вас щось запитати?

– Авжеж, звiсно, Гаррi.

Хлопець пiдiйшов до вiтрини, де на горiшнiй полицi стояли два годинники.

– Скiльки вiн коштуе? – запитав, вказуючи на «Інгресолл»[23 - «Інгресолл» – американська фiрма з виробництва годинникiв, заснована 1892 року. Працюе й досi.].

Пан Дiкiнс усмiхнувся. Вiн чекав, коли Гаррi запитае про це, вже кiлька тижнiв, тому вiдповiдь була вже давно готова.

– Шiсть шилiнгiв, – назвав вiн цiну.

Гаррi не мiг повiрити. Вiн був упевнений, що такий чудовий хронометр мае коштувати удвiчi дорожче. Але незважаючи на те, що вiн вiдкладав половину свого заробiтку щотижня, навiть iз бонусом пана Дiкiнса все одно бракувало iще одного шилiнга.

– Ви ж розумiете, Гаррi, що це жiночий годинник? – поцiкавився пан Дiкiнс.

– Так, розумiю, сер, – сказав Гаррi. – Я сподiвався подарувати його своiй матерi.

– Тодi я можу його вiддати за п’ять шилiнгiв.

Гаррi не мiг повiрити своiй удачi.

– Дякую, сер! – зрадiв вiн, передаючи чотири шилiнги, одну монету в шiсть пенсiв, одну в три пенси i три – по пенсу, спорожнивши своi кишенi.

Пан Дiкiнс витягнув годинник iз вiтрини, потай зняв цiнник на шiстнадцять шилiнгiв i помiстив покупку в гарне пуделочко.

Гаррi вийшов iз магазину насвистуючи. Пан Дiкiнс усмiхнувся i поклав у касу банкноту на десять шилiнгiв, задоволений тим, що виконав свою частину угоди.




9


Дзвоник пролунав.

– Час роздягатися! – оголосив черговий староста у спальнi для новакiв першого вечора навчання.

Гаррi подумав, що вiн не виглядав таким маленьким i безпорадним. Один чи двое з них явно стримували сльози, iншi ж озиралися навколо, не впевненi, що мають тепер робити. Один хлопчик стояв обличчям до стiни i тремтiв. Гаррi хутко пiдiйшов до нього.

– Твое прiзвище? – поцiкавився Гаррi.

– Стiвенсон.

– Ну, а я – Клiфтон. Ласкаво просимо до школи Святого Беди.

– А я – Тьюксберi, – назвався хлопчик, який стояв по iнший бiк вiд лiжка Стiвенсона.

– Ласкаво просимо до школи Святого Беди, Тьюксберi.

– Дякую, Клiфтоне. Власне, мiй батько i дiдусь навчалися тут, перш нiж вступити до Ітона.

– Я й не сумнiвався, – кивнув Гаррi. – І можу закластися, що вони були капiтанами iтонцiв у грi проти Герроу на «Лордз», – додав вiн i вiдразу ж пошкодував про своi слова.

– Нi, мiй батько був «мокрим бобом», – сказав Тьюксберi i додав: – Зовсiм не «сухим бобом»[24 - «Мокрий боб» – веслувальник, а «сухий боб» – гравець у крикет.].

– «Мокрим бобом»? – перепитав Гаррi.

– Вiн був капiтаном Оксфорда проти Кембриджа у перегонах на човнах.

Стiвенсон раптом розплакався.

– Що сталося? – запитав Гаррi, сiдаючи на лiжко поруч iз ним.

– Мiй батько – водiй трамвая…

Усi iншi перестали розпаковуватися i вирячилися на Стiвенсона.

– Це правда? – уточнив Гаррi. – Тодi менi буде краще розкрити свою таемницю, – додав вiн достатньо голосно, щоб кожен хлопець у спальнi мiг почути його слова: – Я син вантажника. І не здивуюся, що ти новий хоровий стипендiат.

– Нi, – сказав Стiвенсон, – я вiдкритий стипендiат.

– Тодi вiтаю, – сказав Гаррi i потиснув йому руку. – Ти наслiдуеш довгу та шляхетну традицiю.

– Дякую. Але у мене е одна проблема, – прошепотiв хлопчик.

– Яка, Стiвенсоне?

– У мене немае зубноi пасти.

– Не хвилюйся, друзяко, – втрутився Т’юксберi, – моя мати завжди кладе запасну.

Гаррi всмiхнувся, коли дзвоник задзеленчав знову.

– Всi по лiжках, – твердо сказав вiн, проходячи через спальню до дверей, i почув шепотiння:

– Дякую за зубну пасту…

– Не думай про це, друзяко.

– А тепер, – сказав Гаррi пiсля того, як загасив свiтло, – не хочу чути жодного слова вiд будь-кого, доки дзвоник не розбудить вас уранцi о шостiй тридцять. – Я мав на увазi – жодного слова.

Вiн усмiхався, коли спускався сходами, щоб приеднатися до Дiкiнса та Беррiнгтона у кабiнетi для старост.

Двi речi здивували Гаррi, коли вiн повернувся до школи Святого Беди в перший день навчання. Не встиг вiн увiйти у вхiднi дверi, як пан Фробiшер вiдвiв його убiк.

– Вiтаю, Клiфтоне, – тихо сказав вiн. – Про це оголосять лише на завтрашнiх зборах, але ви станете новим старостою школи.

– Ним же мав стати Джайлз, – механiчно сказав Гаррi.

– Беррiнгтон буде капiтаном шкiльноi команди, i…

Гаррi аж пiдстрибнув, коли почув звiстку, що його приятель повертаеться до школи Святого Беди.

Старий Джек мав рацiю, коли сказав, що пан Г’юго знайде спосiб, аби його син повернувся вже першого ж дня.

Коли Джайлз зайшов до зали кiлька хвилин по тому, хлопцi потиснули один одному руки, але Гаррi жодного разу не торкнувся теми, яка мала б займати думки iх обох.

– І як тобi новаки? – поцiкавився Джайлз, коли Гаррi увiйшов до кiмнати.

– Один iз них нагадуе менi тебе, – сказав Гаррi.

– Тьюксберi, без сумнiву.

– Ти його знаеш?

– Нi, але мiй тато навчався в Ітонi в той самий час, що i його батько.

– Я сказав йому, що я син вантажника, – повiдомив Гаррi, коли впав у едине зручне крiсло у кiмнатi.

– Справдi? – не повiрив Джайлз. – А вiн тобi сказав, що вiн син мiнiстра?

Гаррi нiчого не вiдповiв.

– Чи е хтось, за ким треба наглядати? – поцiкавився Джайлз.

– Стiвенсон, – сказав Гаррi. – Щось середне мiж Дiкiнсом i мною.

– Тодi краще заблокувати пожежний вихiд, перш нiж вiн вирiшить ним скористатися.

Гаррi часто думав про те, де вiн би зараз був, якби Старий Джек не переконав його повернутися до школи тiеi ночi.

– Який завтра перший урок? – запитав Гаррi, звiряючись зi своiм розкладом.

– Латина, – повiдомив Дiкiнс. – Ось чому я студiюю з Джайлзом Першу пунiчну вiйну.

– З двiстi шiстдесят четвертого по двiстi сорок перший рiк до Рiздва Христового, – проторохтiв Джайлз.

– Б’юся об заклад, що тобi це подобаеться, – зауважив Гаррi.

– Ще й як, – вiдгукнувся Джайлз, – i я просто не можу дочекатися продовження Другоi пунiчноi вiйни.

– З двiстi вiсiмнадцятого по двiстi перший рiк до Рiздва Христового, – пiдхопив Гаррi.

– Мене завжди дивувало, звiдки греки та римляни точно знали, коли народиться Христос, – пожартував Джайлз.

– Ха-ха-ха! – зареготав Гаррi.

Дiкiнс не засмiявся, але сказав:

– І, нарештi, iще треба буде розглянути Третю пунiчну вiйну, зi сто сорок дев’ятого до сто сорок шостого року до Рiздва Христового.

– Менi справдi потрiбно знати про всi три? – уточнив Джайлз.


* * *

Церква Святоi Марii у Редклiффi була переповнена мiстянами та школярами, котрi приiхали, щоб вистояти службу Божу з нагоди початку Великого посту, з читанням восьми уривкiв iз Бiблii та вiсьмома колядками. Хор зайшов через неф i повiльно просувався проходом, спiваючи «Приходьте, вiрнi», а потiм зайняв мiсце на хорах.

Директор прочитав перший уривок. За ним прозвучало «Маленьке мiсто Вiфлеем». В афiшi зазначалося, що солiстом третього куплету стане хорист Гаррi Клiфтон.

«Як тихо-тихо сходить дивовижний дар…» Мама Гаррi сидiла горда у третьому ряду, а старенька, котра сидiла поруч iз нею, хотiла розповiсти всiй парафii, що вони слухають ii онука. Чоловiк, який сидiв по iнший бiк Мейзi, не мiг розчути жодного слова, однак про це нiхто не здогадався, спостерiгаючи задоволену посмiшку на його обличчi. Дядька Стена нiде не було видно.

Капiтан команди прочитав другий уривок, а коли Джайлз повернувся на свое мiсце, Гаррi помiтив, що вiн сидить поруч iз солiдним чоловiком iз посрiбленим волоссям на головi, тому вирiшив, що це, мабуть, сер Волтер Беррiнгтон. Джайлз якось йому сказав, що його дiдусь живе у ще бiльшому будинку, нiж його, але Гаррi не думав, що таке можливе. З iншого боку Джайлза сидiли його батьки. Панi Беррiнгтон посмiхнулася Гаррi, але пан Беррiнгтон нi разу навiть не глянув у його бiк.

Коли орга5н заграв прелюдiю до «Трiе царi», уся громада пiдвелася i заспiвала разом. Наступний уривок прочитав пан Фробiшер, пiсля чого настало те, що панна Мандей очiкувала як кульмiнацiю служби. Тисячоголоса громада навiть не поворухнулася, коли Гаррi спiвав «Тиху нiч» так ясно й упевнено, що навiть директор посмiхнувся.

Наступний уривок читав бiблiотечний ментор. Гаррi вже кiлька разiв тренував iз ним цитату зi святого Марка. Дiкiнс намагався уникнути цiеi честi, як вiн описав це Джайлзу, але пан Фробiшер наполягав, адже четвертий уривок завжди читав бiблiотекар. Дiкiнсовi було далеко до Джайлза, але й вiн читав непогано. Гаррi пiдморгнув приятелю, коли той повернувся на мiсце поруч зi своiми батьками.

Потiм хор пiдвiвся, щоб заспiвати «У солодкiй радостi», а парафiяни залишилися сидiти. Гаррi вважав, що ця колядка – одна з найвибагливiших у його репертуарi через нетрадицiйну гармонiю. Пан Голкомб заплющив очi, щоб краще чути старшого хориста. І Гаррi заспiвав «Тепер нехай усi серця спiвають», коли вчителю здалося, що вiн почув легкий, майже непомiтний трiск у голосi. Вiн припустив, що Гаррi, либонь, застудився. Але панна Мандей краще знала, що це. Вона й ранiше чула такi раннi ознаки. Жiнка лишень молилася, щоб це була лише помилка, але знала, що на свою молитву не отримае вiдповiдi. Гаррi доспiвае решту служби так, що лише кiлька людей второпають, що сталося, i вiн спiватиме iще кiлька тижнiв, можливо, й мiсяцiв, але на Великдень спiватиме вже хтось iнший.

Серед тих, хто не сумнiвався в тому, що сталося, був i дiдуган, який з’явився лише за кiлька хвилин пiсля початку служби. Старий Джек вибрався надвiр iще до того, як епископ востанне всiх благословив. Вiн знав, що Гаррi не матиме змоги його навiдати аж до наступноi суботи, що дасть йому достатньо часу, щоб вигадати, як вiдповiсти на неминуче запитання.


* * *

– Ми можемо приватно поспiлкуватися з вами, Клiфтоне? – запитав пан Фробiшер, коли дзвоник провiстив про закiнчення уроку. – Можливо, буде краще зробити це в моему кабiнетi.

Гаррi нiколи не забуде той раз, коли почув такi ж слова.

Коли Гаррi зачинив за собою дверi кабiнету, класний керiвник указав йому на мiсце бiля вогню, чого ранiше зроду не робив.

– Я просто хотiв запевнити вас, Гаррi, – це також прозвучало вперше, – що той факт, що ви бiльше не зможете спiвати в хорi, нiяк не вплине на вашу стипендiю. Ми у школi Святого Беди добре розумiемо, що внесок, який ви зробили в шкiльне життя, давно вийшов за межi каплицi.

– Дякую, сер, – уклонився Гаррi.

– Проте нам треба розглянути ваше майбутне. Хормейстер менi сказав, що мае пройти певний час, перш нiж ваш голос повнiстю вiдновиться, i боюся, що це означатиме, що нам доведеться бути реалiстичними щодо ваших шансiв отримати хорову стипендiю Бристольськоi гiмназii.

– Немае жодного шансу, – спокiйно визнав Гаррi.

– Змушений погодитися з вами, – кивнув Фробiшер. – Дуже радий, що ви правильно оцiнюете ситуацiю. Але, – продовжив вiн, – я був би радий внести ваше iм’я на вiдкриту стипендiю Бристольськоi гiмназii. Однак, – додав вiн, перш нiж Гаррi встиг щось сказати, – за таких обставин варто вважати, що у вас буде бiльше шансiв отримати таку стипендiю, скажiмо, у школi в Колстонi чи в Королiвському коледжi у Глостерширi, де не такi вимогливi вступнi iспити.

– Нi, дякую, сер, – сказав Гаррi. – Єдиним моiм вибором залишаеться Бристольська гiмназiя.

Вiн сказав те саме Старому Джеку i так само твердо, як i попередньоi суботи, коли його наставник пробурмотiв щось про те, щоб не палити за собою мости.

– Хай буде так, – сказав пан Фробiшер, який i не чекав жодноi iншоi вiдповiдi, але все ще вiдчував, що його прямий обов’язок запропонувати альтернативу. – А тепер обернiмо вашi клопоти на нашу користь.

– Як ви пропонуете менi це зробити, сер?

– Тепер, коли ви буде звiльненi вiд щоденних репетицiй хору, у вас з’явиться бiльше часу, щоб пiдготуватися до вступного iспиту.

– Аякже, сер, але я все ще маю своi обов’язки як…

– І я зроблю все, що в моiх силах, щоб вашi обов’язки старости школи були не такими обтяжливими в майбутньому.

– Дякую, сер.

– До речi, Гаррi, – зронив пан Фробiшер пiдводячись, – я тiльки-но прочитав ваш твiр про Джейн Остiн, i мене зачарувала ваша думка, що якби панна Остiн змогла вступити до унiверситету, то вона, можливо, нiколи б не написала жодного роману, i навiть якби написала, то ii творчiсть, iмовiрно, не була б такою проникливою.

– Інодi залишатися знедоленим е перевагою, – вiдповiв Гаррi.

– Це не схоже на слова Джейн Остiн, – зауважив пан Фробiшер.

– Бо це сказала не вона, – пояснив Гаррi. – А хтось iнший, хто не ходив до унiверситету, – додав вiн, але нiчого не став пояснювати.


* * *

Мейзi зиркнула на свiй новий годинник i всмiхнулася.

– Тепер час вирушати, Гаррi, якщо не хочу спiзнитися на роботу.

– Звiсно, мамо, – сказав Гаррi, вискакуючи з-за столу. – Я вiдпроваджу тебе до трамвайноi зупинки.

– Гаррi, чи думав ти, що робитимеш, якщо не отримаеш цю стипендiю? – поцiкавилася його мати, нарештi поставивши запитання, якого уникала упродовж кiлькох тижнiв.

– Постiйно думаю, – сказав Гаррi, вiдчинивши iй дверi. – Але в мене немае якогось особливого вибору. Просто доведеться повернутися до Меррiвуда, а коли менi виповниться чотирнадцять рокiв, пiду i знайду собi роботу.




10


– Чи готовi ви постати перед екзаменаторами, юначе? – запитав Старий Джек.

– Не настiльки готовий, наскiльки менi б хотiлося, – вiдповiв Гаррi. – До речi, я дослухався до вашоi поради i перевiрив екзаменацiйнi роботи за останнi десять рокiв. Ви мали рацiю, iснуе певна закономiрнiсть, деякi з тих самих запитань з’являються через тi самi промiжки часу.

– Гаразд. А як у вас iз латиною? Ми не можемо дозволити собi ii не скласти, навiть якщо всi iншi предмети вдасться скласти на вiдмiнно.

Гаррi всмiхнувся, коли Старий Джек сказав «ми».

– Завдяки Дiкiнсу я набрав шiстдесят дев’ять вiдсоткiв минулого тижня, хоча й вiдправив Ганнiбала форсувати Анди.

– Якiсь шiсть тисяч миль похибки, – засмiявся Старий Джек. – То що, на вашу думку, стане вашою ахiллесовою п’ятою?

– Сорок випускникiв школи Святого Беди, якi складатимуть той самий iспит, не кажучи вже про двiстi п’ятдесят представникiв iнших шкiл.

– Забудьте про них, – порадив Старий Джек. – Якщо продемонструете те, на що здатнi, вони перестануть бути проблемою.

Гаррi мовчав.

– А як почуваеться ваш голос? – поцiкавився Старий Джек, який завжди мiняв тему, коли Гаррi бавився у мовчанку.

– Нiчого нового, про що варто розповiсти, – вiдказав Гаррi. – Лише за кiлька тижнiв зможу дiзнатися: стану тенором, баритоном чи басом. І навiть тодi не буде жодноi гарантii, чи залишиться вiн настiльки ж добрим. Одне певне: Бристольська гiмназiя не запропонуе менi хорову стипендiю, доки я – кiнь зi зламаною ногою.

– Та годi вам, – пiдбадьорив Старий Джек. – Не так уже й все кепсько.

– Навiть iще гiрше, – заперечив Гаррi. – Якби я був конем, мене б пристрелили i позбавили болю.

Старий Джек засмiявся.

– І коли ж iспити? – запитав вiн, хоча й так уже знав вiдповiдь.

– У четвер за тиждень. Ми почнемо iз загальних знань о дев’ятiй годинi, й упродовж дня буде iще п’ять iнших тестiв, а закiнчиться все о четвертiй англiйською мовою.

– Добре, що закiнчувати доведеться вашим улюбленим предметом, – сказав Джек.

– Будемо на це сподiватися, – зiтхнув Гаррi. – Але помолiться, щоб там було запитання про Дiккенса, бо про нього вже три роки не питали, тому я прочитав усi його книжки пiсля вимикання свiтла.

– Веллiнгтон писав у своiх мемуарах, – подiлився Старий Джек, – що найгiрший момент будь-якоi кампанii – чекати сходу сонця напередоднi битви.

– Погоджуюся iз Залiзним герцогом, бо це означае, що я не висипатимуся упродовж наступних двох тижнiв.

– Тим бiльше буде причин не прийти до мене наступноi суботи, Гаррi. Вам треба краще використовувати свiй час. У будь-якому разi, якщо я правильно запам’ятав, це ж ваш день народження?

– Звiдки ви дiзналися?

– Зiзнаюся, що не прочитав про це на шпальтi «Таймс». Але торiк вiн випав на той самий день, тому я впав в азарт i купив для вас невеличкий подарунок.

Старий Джек узяв згорток, запакований у минулотижневу газету, i подав його Гаррi.

– Дякую, сер, – сказав хлопець, розв’язуючи мотузку.

Вiн розгорнув газету, вiдкрив маленьку темно-синю коробочку i з недовiрою поглянув на чоловiчий годинник «Інгерсолл», який ранiше бачив у вiтринi крамницi пана Дiкiнса.

– Дякую, – повторив Гаррi, вдягаючи годинник на зап’ястя.

Вiн якийсь час не мiг вiдвести вiд нього очей i лише дивувався, як Старий Джек дозволив собi витратити шiсть шилiнгiв.


* * *

У день iспитiв Гаррi прокинувся задовго до того, як сонце зiйшло. Вiн вiдмовився вiд снiданку на користь перегляду деяких старих тестiв iз загальних знань, перевiряючи столицi краiн, починаючи з Нiмеччини й закiнчуючи Бразилiею, всi дати урядування прем’ер-мiнiстрiв вiд Волпола до Ллойд-Джорджа i правлiння монархiв вiд короля Альфреда до Георга V. Годиною пiзнiше вiн вiдчув, що готовий зустрiтися з екзаменаторами.

Вiн знову сидiв у першому ряду, мiж Беррiнгтоном i Дiкiнсом. «Чи це востанне?» – питав вiн себе. Коли годинник на вежi вдарив десять разiв, кiлька викладачiв пройшлися рядами мiж столами, роздаючи тести iз загальних знань сорока знервованим хлопцям. Точнiше, тридцятьом дев’ятьом знервованим хлопцям i Дiкiнсу.

Гаррi повiльно читав запитання. Коли дiйшов до сотого, то нарештi дозволив посмiшцi вигулькнути на своему обличчi. Вiдтак узяв ручку, занурив перо в каламар i взявся писати. За сорок хвилин вiн знову дiйшов до сотого запитання. Знов зиркнув на годинник: у нього ще залишалося десять хвилин, аби перевiрити своi вiдповiдi. Вiн зупинився на тридцять четвертому запитаннi i ще раз переглянув свою вiдповiдь. Олiвера Кромвеля чи Томаса Кромвеля вiдправили до лондонського Тауера за зраду? Вiн згадав про долю кардинала Вулсi i вибрав чоловiка, який зайняв його посаду лорда-канцлера.

Коли годинник вдарив знову, Гаррi дiйшов до дев’яносто другого запитання. Вiн кинув швидкий погляд на своi останнi вiсiм вiдповiдей, перш нiж роботу вихопили з його рук, а чорнило ще не висохло на останнiй вiдповiдi – Чарлз Лiндберг.

Упродовж двадцятихвилинноi перерви Гаррi, Джайлз i Дiкiнс повiльно простували полем для крикету, де Джайлз за тиждень до цього набрав сотню перебiжок.

– Amo, amas, amat, – торочив Дiкiнс, безперервно повторюючи вiдмiнки, нi разу не звiрившись iз пiдручником з латини Кеннедi.

– Amamus, amatis, amant, – бубонiв Гаррi, коли вони повернулися до екзаменацiйноi зали.

Коли Гаррi за годину вiддавав тест iз латини, то був упевнений, що набрав бiльше, нiж необхiднi шiстдесят вiдсоткiв, i навiть Джайлз виглядав задоволеним собою.

Коли вони втрьох попрямували до трапезноi, Гаррi обiйняв Дiкiнса за плече i сказав:

– Дякую, друзяко.

Пiсля того як Гаррi пiзнiше цього ж дня прочитав завдання з географii, то подумки подякував своiй таемнiй зброi. Старий Джек упродовж багатьох рокiв передав йому багато знань, нiколи не примушуючи почуватися, що сидиш в аудиторii.

Пiд час обiду Гаррi не торкнувся нi ножа, нi виделки. Джайлз подолав половину свинячоi вiдбивноi, а Дiкiнс з’iв геть усе.

Історiя була першим випробуванням того дня, яке не викликало у Гаррi якоiсь тривоги. Генрiх VIII, Єлизавета, Релi, Дрейк, Наполеон, Нельсон i Веллiнгтон усi вкупi вирушили на поле бою, а Гаррi знову вiдправив iх назад.

Математичний тест був набагато легшим, нiж вiн очiкував, а Джайлз навiть подумав, що встиг би набрати iще одну сотню.

Пiд час останньоi перерви Гаррi повернувся до свого класу i переглянув твiр, який написав про Девiда Копперфiлда, впевнений, що не спiткнеться на своему улюбленому предметi. Вiн повiльно йшов до екзаменацiйноi зали, знову i знову повторюючи улюблене слово пана Голкомба: «Сконцентруйся».

Вiн поглянув на останнiй тест цього дня, аби виявити, що цей рiк був присвячений Томасу Гардi та Льюiсу Керроллу. Вiн читав «Мера Кастербрiджа» та «Пригоди Алiси в Дивокраi», але Божевiльний капелюшник, Майкл Генчард i Чеширський кiт не були йому настiльки ж вiдомi, як Пегготi, доктор Чiллiп i Баркiс. Його перо повiльно дряпало сторiнку, а коли годинник пробив слушну годину, вiн аж нiяк не був упевнений, що написав усе правильно. Вийшов надвiр пiд вечiрне сонце, вiдчуваючи, що трохи пригнiчений, хоча з облич його суперникiв було зрозумiло, що нiхто не думав, що це буде легке завдання. Це змусило хлопця замислитися, чи в нього ще лишився шанс.


* * *

Потiм сталося те, що пан Голкомб часто описував як найгiршу частину будь-якого iспиту, – днi нескiнченного очiкування того, як результати офiцiйно вивiсять на шкiльнiй дошцi оголошень; час, коли хлопцi врештi-решт роблять те, про що пiзнiше пожалкують, майже так, нiби хотiли втекти, а не дiзнатися про свою долю. Одного хлопця спiймали, коли вiн дудлив сидр за велосипедним складом, iнший курив «Вудбайн» у вбиральнi, а третього бачили, коли виходив iз мiсцевого кiнотеатру пiсля вимикання свiтла в спальнi.

Джайлз не набрав жодноi перебiжки наступноi суботи, вперше за сезон. Коли Дiкiнс повернувся до бiблiотеки, Гаррi довго гуляв, перебираючи кожну вiдповiдь у своiй головi знову i знову. Це ситуацiю не покращило.

У недiлю вдень Джайлз влаштував собi довге тренування iз сiткою. У понедiлок Дiкiнс неохоче передав своi обов’язки новому бiблiотечному ментору, а у вiвторок Гаррi прочитав «Подалi вiд шаленоi юрми»[25 - Роман Томаса Гардi.] i голосно вилаявся. У середу ввечерi Джайлз i Гаррi забалакалися пiсля опiвночi, а Дiкiнс мiцно спав.


* * *

Задовго до того, як годинник на вежi вдарив десяту вранцi у четвер, сорок хлопчикiв уже блукали дитинцем, тримаючи руки в кишенях, голови схиленi – усi чекали, коли з’явиться директор. Хоча кожен iз них знав, що доктор Оукшотт не вийде нi на хвилину ранiше й нi на хвилину пiзнiше. За п’ять на десяту бiльшiсть поглядiв напружилися в очiкуваннi, коли вiдчиняться дверi будинку директора. Решта зосередилися на годиннику у великiй залi, бажаючи, щоб хвилинна стрiлка рухалася трохи швидше.

Коли ж пролунав перший дзвоник, преподобний Семюел Оукшотт вiдчинив вхiднi дверi i вийшов назовнi. В однiй руцi вiн тримав аркуш паперу, а в iншiй – чотири кнопки. Цей чоловiк нiчого не залишив поза увагою. Коли ж вiн дiйшов до мети свого шляху, то вiдчинив хвiртку i пройшов дитинцем у звичному темпi, нi на кого навколо не звертаючи уваги.

Хлопцi швидко розiйшлися, створюючи коридор, щоб не ускладнювати директоровi ходу. Той зупинився перед дошкою оголошень, коли вдарило вдесяте. Вiн вивiсив результати iспитiв на дошцi i пiшов без жодного слова. Сорок хлопчикiв кинулися вперед, утворюючи тiсняву навколо дошки оголошень. Нiхто не був здивований тим, що Дiкiнс очолив список iз дев’яносто двома вiдсотками й отримав стипендiю Пелоквiна Бристольськоi гiмназii.

Джайлз аж пiдстрибнув, навiть не намагаючись приховати свое полегшення, коли побачив шiстдесят чотири вiдсотки навпроти свого прiзвища. Вони обое обернулися в пошуках товариша. А Гаррi стояв сам-один, далеко вiд юрби.




Мейзi Клiфтон

1920–1936





11


Коли ми з Артуром побралися, це не можна було назвати святковою церемонiею, адже тодi i в Тенкокiв, i в Клiфтонiв вiтер у кишенях свистiв. Найбiльше довелося видiлити на хор – аж пiвкрони, але це вартувало кожного витраченого пеннi. Я завжди хотiла бути учасницею хору панни Мандей, i хоча вона менi сказала, що мiй голос цiлком непоганий, про це довелося все одно забути, бо я не вмiла анi читати, анi писати.

Бенкет, якщо можна було його так назвати, вiдбувся на терасi будинку Артура у Стiлл-Гаус-лейн: дiжка пива, канапки з арахiсовим маслом i десяток пирогiв iз свининою. Мiй брат Стен навiть принiс свою рибу i смажену картоплю. А до того ж нам довелося пiти звiдти рано, щоб устигнути на останнiй автобус до Вестон-Сюпер-Maрe для нашого медового мiсяця. Артур забронював для нас приморський гостьовий будиночок увечерi п’ятницi, проте майже весь вiкенд лило, як iз вiдра, тому ми рiдко покидали спальню.

Було дивно, що вдруге я вiддалася чоловiковi також у Вестон-Сюпер-Маре. Була вражена, коли вперше побачила Артура голим. На його животi розтягнувся глибокий червоний, грубо зшитий рубець. Клятi нiмцi. Вiн зроду не казав, що був поранений на вiйнi.

Я не надто здивувалася, що Артур миттево збудився, коли я зняла комбiнацiю, але змушена визнати, що я очiкувала, що вiн знiме хоча б черевики перед тим, як ми станемо кохатися.

Ми виiхали з гостьового будиночка у недiлю ввечерi, щоб устигнути на останнiй автобус назад до Бристоля, бо Артуру треба було з’явитися в доках о шостiй ранку в понедiлок.

Пiсля весiлля Артур переiхав жити до нашого помешкання, бо ми наразi не могли собi дозволити власне гнiздечко, як сказав вiн моему батьковi, що зазвичай означало: доки хтось iз наших батькiв не помре. У будь-якому разi обидвi нашi сiм’i, скiльки себе пам’ятали, жили на вулицi Стiлл-Гаус-лейн.

Артур дуже зрадiв, коли я сказала йому, що при надii, бо вiн хотiв мати принаймнi шiстьох дiтей. Я трохи переживала, що первiсток буде не вiд нього, але позаяк лише ми з моею мамою знали правду, то в Артура не виникло жодних пiдозр.

За вiсiм мiсяцiв я народила хлопчика, i дякувати Боговi, нiчого не могло виказати, що вiн був не вiд Артура. Ми охрестили його Гарольдом, що дуже втiшило мого батька, бо це означало, що його iм’я житиме iще в одному поколiннi.

Вiдтодi я вважала за належне, що, як мама та бабця, застрягну вдома, приносячи по дитинi щороку. Зрештою, в сiм’i Артура було восьмеро дiтей, я ж була четвертою з п’ятьох. Але Гаррi виявився моею единою дитиною.


* * *

Артур здебiльшого повертався прямо додому ввечерi пiсля роботи, щоб мати змогу провести якийсь час iз дитиною, перш нiж я вкладала сина до лiжка. Коли вiн не з’явився увечерi в п’ятницю, я вирiшила, що пiшов до пабу з моiм братом. Але коли Стен приповз одразу пiсля опiвночi на бровах, розмахуючи пачкою банкнот, Артура з ним не виявилося. Стен подарував менi одну банкноту, що змусило мене запитати себе, чи не пограбував вiн часом банк. А коли поцiкавилася в нього, де Артур, брат промовчав.

Тiеi ночi я не лягала спати, просто сидiла на нижнiй сходинцi при входi, чекаючи, що мiй чоловiк от-от повернеться додому. Артур нiколи не ночував поза домом, вiдколи ми були в шлюбi.

Незважаючи на те, що Стен протверезiв до того, як прийшов на кухню наступного ранку, пiд час снiданку вiн не сказав анi слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, вiн заявив, що не бачив його, оскiльки вони напередоднi розiйшлися в рiзнi боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо вiн у таких випадках не дивився в очi. Я вже хотiла було сильнiше натиснути на нього, коли почула гучний грюкiт у вхiднi дверi. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася вiдчиняти.

Коли ж розчахнула дверi, досередини увiрвалися двое полiцiянтiв, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повiдомили, що це арешт за крадiжку зi зламом. Тепер я знала, звiдки з’явилася пачка банкнот.

– Я нiчого не крав! – заперечив Стен. – Цi грошi менi дав пан Беррiнгтон.

– Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.

– Але ж це щира правда, офiцере, – божився брат, коли його тягли до в’язницi.

Цього разу я знала, що Стен не бреше.

Я залишила Гаррi з мамою i побiгла до докiв, щоб дiзнатися, чи прибув Артур на ранкову змiну i чи зможе пояснити менi, чому Стена запроторили до буцегарнi. Я намагалася не думати про ймовiрнiсть i його арешту.

Чоловiк бiля ворiт сказав менi, що цього ранку Артура не бачив. Але пiсля того як перевiрив графiк, то й сам здивувався, що Артур не вiдзначився напередоднi ввечерi. Усе, що вiн мiг сказати, було:

– Не звинувачуйте мене. Я тодi не чергував на воротах.

Лише пiзнiше я замислилася, чому вiн заговорив про звинувачення.

Я пiшла до верфi й розпитала декого з товаришiв Артура, але всi вони трималися однiеi лiнii: не бачили його, вiдколи попрощалися минулого вечора. І швидко вiдходили вiд мене. Я вирiшила iхати у вiддiлок, аби пересвiдчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.

Я кинулася за ним, очiкуючи, що хоч вiн скаже менi щось або вiдмовиться, заявивши, що не знае, про що я торочу. Але коли я пiдiйшла, дiдуган зупинився, зняв шапку i привiтався:

– Доброго ранку.

Я була здивована його вихованими манерами, що додало менi впевненостi запитати, чи не бачив вiн Артура цього ранку.

– Нi, – вiдповiв вiн. – Востанне я бачив його учора, коли вiн працював у вечiрнiй змiнi з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.

– Не можу, – зiтхнула я. – Його заарештували i кинули за грати.

– І в чому його звинувачують? – вельми здивувався Коломазь.

– Не знаю, – визнала я.

Старий Джек похитав головою.

– Нiчим не можу вам допомогти, панi Клiфтон, – сказав вiн. – Але е принаймнi двi людини, якi знають всю iсторiю цiлком.

Вiн кивнув у бiк великоi будiвлi з червоноi цегли, яку Артур завжди називав Управлiнням.

Я сiпнулася, коли побачила полiцiянта, який виходив iз вхiдних дверей цiеi будiвлi, а коли озирнулася, Старий Джек уже зник.

Я подумала, чи не зайти й менi в Управлiння, або до Беррiнгтон-гаусу, як правильнiше було б його називати, але вирiшила не робити цього. Зрештою, що б я сказала, якби зiткнулася з начальником Артура? Кiнець кiнцем, я безцiльно подибала додому, намагаючись збагнути, що вiдбуваеться.


* * *

Я спостерiгала за Г’юго Беррiнгтоном, коли вiн свiдчив. Така ж упевненiсть у собi, така ж пиха, та сама напiвправда переконливо звучали у звертаннi до присяжних. Так само як вiн шепотiв менi, коли ми опинилися вдвох у спальнi. Коли вiн зiйшов з трибуни для свiдкiв, я вже знала, що Стен мав не бiльше шансiв, анiж снiжинка на пательнi.

У пiдсумковому виступi суддя описав мого брата як звичайного злодюжку, який скористався своiм становищем, аби пограбувати власного роботодавця. Вiн закiнчив заявою, що не мае iншого вибору, як вiдправити його до в’язницi на три роки.

Я була присутня на кожнiй судовiй розправi, сподiваючись вхопити хоч якийсь фрагмент iнформацii, який мiг би дати менi пiдказку про те, що ж сталося з Артуром того дня. Але до того часу, коли суддя нарештi оголосив засiдання закритим, я не стала мудрiшою, хоча й не сумнiвалася, що мiй брат розповiв не всю iсторiю. І багато води пролилося, перш нiж я дiзналася, чому саме.

Я була не единою, хто вiдвiдував цi розправи. На них iще ходив Старий Джек Коломазь, але ми з ним не спiлкувалися. І, мабуть, бiльше нiколи б не побачилися, якби не Гаррi.


* * *

Минув iще якийсь час, перш нiж я змогла визнати, що Артур бiльше нiколи не повернеться додому.

Стена не було лише кiлька днiв, а я вже дiзналася справжнiй змiст слiв «зводити кiнцi з кiнцями». Коли один iз двох годувальникiв опинився в казематi, а iнший бозна-куди звiявся, ми вже незабаром опинилися буквально на хлiбi та водi. На щастя, на Стiлл-Гаус-лейн iснував неписаний закон: якщо хтось вирушав «у вiдпустку», сусiди робили все, що могли, щоб пiдтримати його сiм’ю.

Преподобний Воттс приiжджав регулярно i навiть повернув трохи монет, якi ми жертвували на тацю упродовж багатьох рокiв. Панна Мандей з’являлася рiдше, але й давала набагато бiльше, нiж хорошу пораду, завжди вiдходячи з порожнiм кошиком. Але нiщо не могло компенсувати менi втрату чоловiка, невинного брата, замкнутого у в’язницi, та сина, який залишився без батька.

Гаррi нещодавно ступив свiй перший крок, i я вже боялася почути його перше слово. Чи буде вiн пам’ятати, хто сидiв на чолi столу, i запитае, чому це мiсце спорожнiло? Саме дiдусь вигадав, що маемо сказати, якщо Гаррi почне ставити запитання. Ми всi уклали угоду, щоб триматися тiеi самоi версii; зрештою, Гаррi навряд чи побачиться зi Старим Джеком.

Але в той час найгострiшою проблемою родини Тенкокiв стало те, як вiдiгнати вовка голоду вiд наших дверей, або, що iще важливiше, збирача орендноi плати та судового пристава. Пiсля того як я витратила п’ять фунтiв Стена, заклала в ломбард срiбну обручку мами, свою обручку iз заручин i, нарештi, й свою шлюбну обручку, тепер боялася, що цього не вистачить надовго до того, як нас виселять.

І це лише вiдтермiнувало на кiлька тижнiв iще один грюкiт у дверi. Цього разу це була не полiцiя, а чоловiк, який назвався паном Спарксом i повiдомив менi, що представляе профспiлку, в яку входив Артур, i приiхав поцiкавитися, чи я отримала компенсацiю вiд компанii.

Я завела гостя на кухню, налила йому горнятко чаю i заявила:

– Жодного фартинга. Вони сказали, що вiн звiльнився без попередження, тому не можуть вiдповiдати за його дii. Я i досi не знаю, що насправдi сталося того дня.

– Я також, – запевнив пан Спаркс. – Вони всi мовчать як риби, не лише керiвництво, а й робiтники. Я не можу з них нiчого витягнути. «Це бiльше, нiж коштуе мое життя», – сказав менi один iз них. Але внески вашого чоловiка були сплаченi у повному обсязi, – додав вiн, – тому ви маете право на компенсацiю вiд профспiлки.

Я просто застигла, як соляний стовп, не маючи уявлення, про що вiн торочить.

Пан Спаркс вийняв iз течки якийсь документ, поклав його на кухонний стiл i погортав до задньоi сторiнки.

– Пiдпишiть тут, – сказав вiн, поклавши вказiвний палець на пунктирну лiнiю.

Пiсля того як я поставила хрестик у мiсцi, на яке вiн вказував, чоловiк витягнув iз кишенi конверт.

– Менi дуже шкода, що так мало, – сказав вiн, передаючи його менi.

Я не вiдкривала конверта, доки вiн не допив свое горнятко чаю i не пiшов.

Сiм фунтiв, дев’ять шилiнгiв i шiсть пенсiв виявилися сумою, в яку вони оцiнили життя Артура. Я сидiла сама за кухонним столом i гадаю, саме тодi усвiдомила, що бiльше нiколи не побачу свого чоловiка.

Пополуднi я подалася до ломбарду та викупила своi обручки у пана Коена; це було найменше, що я могла зробити для пам’ятi про Артура. Наступного ранку я погасила заборгованiсть за орендну плату, а також кредити у м’ясника, пекаря та продавця свiчок. І ще залишилося достатньо, щоб придбати трохи вживаних речей, головним чином для Гаррi.

Але не минуло й мiсяця до того, як крейда знову зафiксувала на дошках заборгованiсть м’ясниковi, пекаревi та продавцевi свiчок, тому вже невдовзi менi довелося повертатися до ломбарду i вiддавати своi обручки пану Коену назад.

Коли збирач орендноi плати постукав у дверi будинку номер двадцять сiм i не отримав вiдповiдi, гадаю, що нiхто в родинi не мав би здивуватися, що наступним гостем стане судовий пристав. Саме тодi я вирiшила, що настав час шукати роботу.




12


Спроби Мейзi знайти роботу виявилися аж нiяк не легкими, не в останню чергу тому, що уряд нещодавно видав усiм роботодавцям директиву, яка рекомендувала брати насамперед на роботу чоловiкiв, котрi звiльнялися з вiйська, перш нiж розглядати будь-якi iншi кандидатури. Це вiдповiдало обiцянкам Ллойд-Джорджа, що британськi солдати повернуться додому на землю, гiдну своiх героiв.

Незважаючи на те, що жiнкам, старшим за тридцять, надали право голосу на останнiх виборах пiсля iхньоi бездоганноi служби на фабриках iз виробництва боеприпасiв пiд час вiйни, iх виштовхали у кiнець черги, коли зайшла мова про роботу в мирний час.

Мейзi вирiшила, що ii найкращий шанс знайти роботу – це звернутися туди, де кандидатури чоловiкiв навiть не розглядатимуть, або через те, що вони вважатимуть занадто принизливим для себе, або платня виявиться просто смiшною. Маючи це на увазi, Мейзi стала в чергу до офiсу «В. Д. i Г. O. Вiллсiв», найбiльшого роботодавця в мiстi. Коли ж дiйшла до початку черги, вона запитала клерка:

– Чи правда, що ви шукаете пакувальникiв на фабрику цигарок?

– Шукаемо, але ви занадто молода, крихiтко, – вiдказав вiн.

– Менi двадцять два.

– Ви занадто молода, – повторив вiн. – Приходьте за два-три роки.

Мейзi повернулася на Стiлл-Гаус-лейн якраз вчасно, щоб подiлитися з Гаррi та мамою мискою курячого бульйону та куснем хлiба ще з минулого тижня.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51291149) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Рональд Колмен (1891–1958) – англiйський актор, популярний у 1930—1940-х рр. Здобув кiнопремiю «Оскар» за найкращу чоловiчу роль у фiльмi «Подвiйне життя» (1947), а також був номiнований на цю нагороду за ролi у фiльмах «Бульдог Драммонд» (1929) i «Випадковi жнива» (1942).




2


«Мармiт» – харчова паста з екстракту дрiжджiв, побiчного продукту пивоварiння, що трохи нагадуе соевий соус.




3


Церковний гiмн, написаний 1848 року iрландським поетом Сесiлом Френсiсом Александром (1818–1895).




4


Переклад Івана Огiенка.




5


Герберт Кiтченер (1850–1916) – британський фельдмаршал i вiйськовий мiнiстр. Загинув на крейсерi «Гемпшир», який пiдiрвався на мiнi, встановленiй нiмецьким пiдводним човном U-75.




6


Гамельнський дударик – персонаж середньовiчноi нiмецькоi казки. Його ошукав магiстрат мiста Гамельн, який вiдмовився виплатити винагороду за порятунок мiста вiд пацюкiв, i той за допомогою чаклунства вивiв за собою мiських дiтей, якi потiм згинули навiки.




7


«Колстон-хол» – велика концертна зала в Бристолi.




8


Джозеф Алоiзiй Генсом (1803–1882) – англiйський архiтектор, котрий, зокрема, винайшов спецiальну кабiну кеба, в якому кучер сидiв не попереду пасажирiв, а позаду, над кабiною, керуючи кiньми за допомогою довгих вiжок i довгого батога.




9


«Лордз крикет раунд», скорочено «Лордз» – стадiон для крикету, вiдкритий 1814 року.




10


Матрона – завiдувачка внутрiшнiми справами школи, котра поеднуе обов’язки домовпорядницi, медсестри та каштеляна. Ця посада й досi iснуе в деяких британських школах-iнтернатах.




11


Сесiль Джон Родс (1853–1902) – британський i пiвденноафриканський полiтичний дiяч, пiдприемець, iнiцiатор британськоi колонiальноi експансii у Пiвденнiй Африцi.




12


Маеться на увазi Артур Веллслi, другий герцог Веллiнгтонський (1807–1884).




13


Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена (1811–1899).




14


Ланселот Браун (1715–1783), на прiзвисько «Умiлець Браун» – англiйський ландшафтний архiтектор, найвiдомiший представник системи англiйського парку, яка панувала в Європi до середини XIX ст. Вiддавав перевагу «природним» ставкам, насипам, газонам, гармонiйно роздiленим скупченням дерев.




15


Джон Констебл (1776–1837) – англiйський живописець, один iз найталановитiших пейзажистiв Англii та Захiдноi Європи. Його творчiсть вплинула на французьких романтикiв, художникiв барбiзонськоi школи й iмпресiонiстiв.




16


Фiлiп Алексiс де Ласло (1869–1937) – художник-портретист угорсько-еврейського походження, який прославився численними портретами европейськоi аристократii та членiв монархiчних родин.




17


«Робертс радiо» – англiйська компанiя з виробництва електронiки, заснована 1932 року. Існуе й досi, випускаючи цифровi радiоприймачi.




18


Книга Йова, 19:25.




19


Ернест Ло (1911–2000) – знаменитий англiйський хлопчик-сопрано, який став рекламiстом пiсля того, як зламався його голос.




20


Вокальний твiр Фелiкса Мендельсона-Бартольдi (1809–1847).




21


Емпорiй – в античнi часи – мiсця для торгiвлi, якi гендлярi однiеi краiни резервували на територii iншоi краiни, а в ранньому середньовiччi – загальна назва торгових поселень, що виникли у Пiвнiчно-Захiднiй Європi в VI–VII ст. i проiснували до IX ст.




22


Вiлкiнс Мiкобер – персонаж роману Чарлза Дiккенса «Девiд Коперфiлд», який потрапив до борговоi в’язницi.




23


«Інгресолл» – американська фiрма з виробництва годинникiв, заснована 1892 року. Працюе й досi.




24


«Мокрий боб» – веслувальник, а «сухий боб» – гравець у крикет.




25


Роман Томаса Гардi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения